Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору журналісти «Інформаційної Вінниччини» поспілкувались з істориком Ларисою Семенко.

Пані Лариса – історик, муєзнавиця та краєзнавиця, яка багато років завідує науково-дослідницьким відділом новітньої історії України у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Вона показала колекцію спогадів та документів з різних населених пунктів нашого краю, які розповідають про страшний голод 1930-х років в Україні.

Дослідниця розповіла, що цей голод мав повністю штучний характер на відміну інших Голодоморів (у 1920-х роках та після Другої світової війни). До того ж, Голодомор на Поділлі мав трохи ширші часові рамки: 1931-34 роки. В останній рік за статистичними даними померло від голоду більше 50 тисяч українців. Гуманітарну допомогу отримали також тільки в 1934 році.

«Уявіть собі, регіон прикордонний, оточений військами, паспортів у селян не було. Фактично, велика частина населення один на один залишилася з голодом і смертю».

Далі краєзнавиця продемонструвала карту тодішньої Вінниччини.

«Наша область була створена одією з перших у 1932 році недаремно. Іде об'єднання у колективні господарства і руйнуються одноосібні, повним ходом встановлюється новий порядок і тут – не виконують план хлібозаготівель. Вирішили, що потрібно створити таку структуру, яка пов’яже низи – тобто райони та округи – з центром. До нашої області на той момент увійшов 71 район. Вона була вдвічі більша, ніж на сьогоднішній день».

Бачимо документи зі статистикою смертей по 17 з 71 району. Навіть тут цифри страшні – 200 з чимось тисяч жертв. За словами пані Семенко, загальна кількість померлих під час цього Голодомору різниться залежно від джерел – 1 млн 600 тисяч, за іншими даними – 800 тисяч. Якщо взяти територію сучасної Вінницької області, то це приблизно 500 тисяч жертв.

«Сосонська сільська рада – одна з небагатьох, яка у своїх реєстраційних записах в графі «Причина смерті» писала «Помер від голоду». Ось тут навіть написано «Батько зарізав і з’їв двох дітей». Справа в тому, що у квітні 1932 року вийшла заборона писати в реєстраційних книгах причину смерті від голоду. Офіційно писали – від серця, від шлунку, але тільки не голод», – розповідає далі історик.  

Головою сільської ради Сосонки тоді був Прокіп Романенко, і тільки вони не боялися писати правдиві дані. Зараз ми бачимо, що багато записів в цих реєстраційних книгах затерто. Їх намагалися знищити, але близько двадцяти офіційних записів залишилось – і це є справжнє документальне підтвердження того, що замовчувалось роками.

«Тут же ми бачимо портрет жінки, яка зарубала власну дитину, – з сумом розповідає пані Лариса. – Яких голодних років не переживало Поділля у 18-19 століттях, канібалізму не було ніколи, окрім як під час цього найстрашнішого голоду у 30-х роках. Організм настільки виснажувався, що мозок переставав функціонувати адекватно, а люди втрачали людську подобу».

До експозиції увійшло декілька пам’ятних експонатів, у кожного з яких – страшна і сумна історія. Наприклад, ось цю пляшку із зерном батько родини прикопав під деревом з надією засіяти його по весні – і так ретельно, що потім не зміг сам її знайти. Її відкопали аж у 2012 під корнем старої вільхи. Власниця подвір’я Марія Сорока з подивом впізнала у ній давній втрачений скарб діда – Побережняка Семена Яковича.

«До самої смерті він картав себе за те, що не зробив надійної мітки. Вважав, що це зерно могло б урятувати від голоду його старшу донечку та трьох онуків», – каже музєзнавиця.

У самісінькому центрі – рубаха розкуркуленого, репресованого та розстріляного Гната Гилюка. Одежина закована колючим дротом, туди ж працівники музею розмістили символічні п’ять колосків.

Є тут і ложка розкуркуленого Онуфрія Чернецького з Могилів-Подільського району, якого разом з дружиною і малолітніми синами репресували і вислали в Північний край на 3 роки. Коли сім’я повернулася до України, з собою привезли вилиту батьком у Вологодських таборах ложку.

«Жорна вважалися куркульським елементом, їх ховали. На них можна було перемолоти не тільки зернові, а навіть жолуді, і цю крупу грубого помолу теж використовували в їжу», –  розповідає пані Семенко, демонструючи наступний експонат.

Не менш цікава історія у ручної швейної машинки, яка знаходиться у музеї. Її до Вінниччини у голодні роки привіз чоловік з Умані, який сподівався обміняти її на щось їстівне. Машинку за пуд кукурудзи погодився взяти житель Леонівки Чоботар Євстафій. У цьому селі справи йшли трохи краще, бо староста тихенько попереджував людей про нальоти «червоних мітел».

«Пізніше ця машинка врятувала від голоду вже у післявоєнні роки сім’ю вчительки Смішко Галини з Петрунівки, яка виміняла її у попереднього власника на підводу капусти. Сім’я і в подальшому користувалася цією швейною машинкою аж до 2010 року».

Але найстрашніший експонат – це спогади людей, надруковані на папері і заховані під склом. У кожній історії – свій біль, який і справді не можна забувати.

«Голодомор 1932-1933 років став народною трагедією, наслідком підступно задуманного злочинного курсу Сталіна та його наближеного оточення щодо селянства, – пишуть на пояснювальній табличці до експозиції. –  Цей Голод є найжорстокішим фактом геноциду, вчиненого проти українського народу впродовж його тисячолітньої історії».

Нагадаємо, ми вже писали про статистичні дані страшного голоду 30-х років.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Олена Горошинська.