Вінницький військовий та волонтер Сергій Попович надавав первинну допомогу постраждалим від російського ракетного удару

Сьогодні минає рівно дев’ять місяців з моменту вінницької трагедії 14 липня 2022 року. Росіяни серед білого дня холоднокровно вдарили трьома ракетами майже по центру Вінниці. Одним з тих, хто в той день знаходився безпосередньо біля місця удару, є вінничанин Сергій Попович, який боронить Україну з 2014 року. Він брав участь в АТО, а з початком повномасштабного вторгнення не роздумуючи став на захист країни від російських окупантів. В ексклюзивному інтерв’ю для I-VIN.INFO він розповів про те, як рятував поранених людей в цей страшний для усієї України день.

— У момент ракетного удару я мав якраз проходити повз Будинок офіцерів, але через певні обставини опинився з іншого боку – біля РАЦСу, де знаходилось місце моєї роботи. Того дня, коли дали сирену повітряної тривоги, всі рушили до бомбосховища, яке знаходиться навпроти РАЦСу.

— Момент прильоту, перші секунди, як це було?

— Дві ракети прилетіли одночасно, а третя – десь через секунд 10-20. Було дуже голосно, але ми з моїм братом та ще двома військовими вийшли зі сховища, щоб оцінити ситуацію. Спочатку я подумав, що був приліт у літак – у пам’ятник біля Будинку офіцерів. Потім мені хлопці крикнули, що тут дуже багато поранених, і ми почали надавати допомогу постраждалим.

— Яким чином ви надавали допомогу пораненим? У вас був медичний досвід?

— Так вийшло, що в той день у мене з собою був медичний рюкзак. Хоч я і не є медиком, але я є військовим і добре знаю, наскільки надання першої домедичної допомоги може рятувати життя. Саме тому я завжди стараюсь носити із собою комплект медикаментів та медичного знаряддя для надання у разі необхідності первинної допомоги.

— В той день ви працювали разом із професійними медиками?

— Двоє військових побігли допомагати пораненим біля «Нейромеду», а ми з братом залишились рятувати людей біля Будинку офіцерів. Поранених було дуже багато, а наші медики, які приїхали на місце подій, мали недостатньо тактичного спорядження типу турнікетів та знеболювальних препаратів. Видно, що деякі медики були в шоковому стані, тому інколи за ними доводилося перенакладати пораненим турнікети, бо вони це робили не зовсім якісно.

— Розкажіть про людей і поранення, з якими довелося стинутися.

— У всіх були переважно рвані рани. Перша людина, яку ми побачили, була жінка із розірваним животом та рваними ранами на руках та ногах. Ми знайшли її під парканом біля технічного виходу з Будинку офіцерів. Далі ми зайшли в приміщення, знайшли там ще одного військового із перебитим стегном і жінку з чисельними рваними ранами. Рани у всіх були дуже глибокі, ми їх стягували та ставили турнікети. Але намагалися ставити їх трохи нижче, щоб не починалося відмирання тканин і люди не втрачали у підсумку свої кінцівки.

— Вам допомагав ще хтось, окрім медиків швидкої?

— Пам’ятаю, як прибігли сім-вісім чоловіків років по 50. Вони нам одразу сказали, що медичних навичок у них нема, тому просто допомагали нам виносити людей. Ніяких нош у нас не було, тому виносили поранених на якихось залізячках, шматках бляхи. Допомагали також люди, які приїжджали на своїх машинах. Коли вже не було місць в каретах швидкої допомоги, вони брали поранених в свої автівки і відвозили у лікарню. Дехто навіть не знав адреси лікарень, доводилося пояснювати, як і куди доїхати.

— Чи відомо вам про подальшу долю людей, яким ви надавали допомогу?

— Я можу помилятись, але наскільки я знаю, що з тих людей, які надавали ознаки життя і яким ми надавали допомогу, ніхто не загинув – усіх доставили до лікарень та врятували їм життя. Дуже добре, що ми швидко зреагували, зробили перші необхідні дії, а там вже дякуючи Богу ці люди змогли вижити.

— Як довго ви рятували людей біля Будинку офіцерів?

— Можна розділити це на два етапи. Перший – це допомога пораненим, це тривало десь хвилин 30-40. А потім ми вже збирали загиблих та їх рештки. В цілому, все тривало близько години. Наприкінці цієї «рятувальної операції» я зустрів мати Ірини Дмитрієвої, чия 4-річна донька Ліза загинула в той день. У жінки була істерика, нервовий зрив, вона просто ходила по Будинку офіцерів і не знала, що робити. Ми привели її до лікарів, які вже надавали їй допомогу, в тому числі, і психологічну.

— Чи могли ви до цієї трагедії уявити, що практично у центрі Вінниці – міста, яке розташовано доволі далеко від передової, може бути небезпечно та є ймовірність прильоту ворожих ракет?

— Росіянам в принципі байдуже, куди стріляти: у цивільний чи військовий об’єкт. У них в голові пусто, тому розраховувати на те, що вони не вдарять по якомусь об’єкту, бо там поруч багато цивільних, не доводилося розраховувати. Будинок офіцерів – не військовий об’єкт, там завжди багато цивільних, і росіяни це розуміли, вони прекрасно знали, куди запускають ракети.

— Що, на вашу думку, слід зробити із понівеченим Будинком офіцерів? Його треба повністю відновити чи зробити з нього якусь пам’ятку цієї трагедії?

— Я за те, щоб його відновити. Будинок офіцерів пережив Другу світову війну, він вже як місцева візитівка Вінниці. Звісно, це велика трагедія для усієї Вінниці, але я за те, щоб усе відновити у його довоєнному вигляді. Не знаю, чи треба буде там в майбутньому проводити концерти – це вже вирішувати не мені. Я знаю, що вже прийнято рішення встановити там меморіал і вважаю, що це правильно. Наших загиблих треба пам’ятати, треба їх вшановувати, треба за них битися до останнього.

— Чим ви займаєтесь на сьогоднішній день?

— Окрім військових зобов’язань, зараз займаюся волонтерською діяльністю. Спілкуюся із друзями, які цікавляться потребами військових на передовій. Потроху збираємо необхідне, привозимо до хлопців. Нещодавно передавали ноші військовим, адже є в цьому крайня необхідність. Це стосується і індивідуальних аптечок, ефективність яких якраз підтвердилась під час ракетного удару по Вінниці. В цілому роблю усе, що в моїх силах. Організовуємося, гуртуємося та наближаємо перемогу. Чим швидше ми здобудемо перемогу – тим швидше відбудуємо країну і нарешті підемо у відпустки.

Читайте також, у Вінниці представили ескіз стели на честь пам’яті загиблих 14 липня.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: ukrinform.ua, espreso.tv, mind.ua та фейсбук-сторінка Сергія Поповича