Історія вінничанки, якій непросто працювалось за кордоном, але вона продовжувала мріяти про власну пекарню

У 22 роки Олександра Слободянюк вперше поїхала на заробітки за кордон. А зараз має сімейний бізнес – пекарню. Інформаційна Вінниччина дізналась, які випробування випали на долю жінки, і як їй вдалося створити власну справу.

Наша історія розпочнеться із села Кожухів Хмільницької територіальної громади Вінницької області. Тут розташована пекарня, в якій виготовляють хліб та здобу за унікальними бельгійськими рецептами. Власниками цього бізнесу є Олександр та Олександра Слободянюки.

Тут встановлені професійні печі, для кожного виду хлібобулочних виробів є своя рецептура та обладнання. Навіть для одного круасану потрібна ціла система виготовлення. Випікають хліб всією сім’єю: подружжя Олександр та Олександра, старша донька Софія, середній син Назар і молодший Тарас. Інформаційна Вінниччина поспілкувалася з господинею, яка розповіла про їх шлях до здійснення мрії – мати власну пекарню і власний будинок.

У 1999 році вона вперше поїхала до Англії, на виробничу практику від сільськогосподарського університету. І саме це стало поштовхом знову повернутися за кордон.

«Я дуже хотіла повернутись до Англії, а мене ректор не відпускав. Мовляв, диплом, п’ятий курс. Вирішила все ж поїхати на заробітки самотужки. Спочатку знайшла у Вінниці фірму, яка цим займалась. Як виявилось, нелегально. Тоді була молода і не розумілась на цих процесах і документах. Коротко кажучи, мене кинули на велику суму грошей», –розповідає вона.

Пізніше Олександра вийшла заміж, завагітніла. І все так закрутилось, що їй довелось їхати на заробітки вагітною. Спочатку мала відправитись знову в Англію. Проте її «викинули» в Бельгії, і розпочався важкий життєвий період:

«Чоловік залишився в Україні. Не вистачило коштів на його переїзд. В Бельгії я потрапила в табір для біженців, і там народила свою доньку».

Згадує, було важко, та ще й лікарка погано ставилась. Пологи почались раніше дев’ятої ранку, а та навіть лікарню не хотіла відкривати, тому що працювала з 9.00. На щастя, вдалось народити здорову дитину. Коли жінка пішла з цього табору, потрапила в сім’ю до афроамериканців. Вони її підібрали, адже не було де жити. А через величезні борги Олександра навіть не думала повертатися додому чи не працювати.

«Коли поїхала в цю країну, чоловік і батьки спочатку навіть не знали, де я. Всі думали, що я в Англії. Тоді я не могла собі дозволити геть подумати, щоб повернутись назад. Такі гроші, які ми на той час боргували, ніде не мала змоги заробити», - згадує жінка.

Згодом Олександрі стало простіше. Коли маленькій донечці було 4 місяці, приїхав чоловік Олександр і для них знайшлось житло.

«Про саму країну можу сказати небагато, адже можливості ходити на екскурсії не було. Проте економічний рівень в Бельгії дуже високий. Насправді, я й до цього часу сумую за Бельгією. Нам пощастило потрапити у дуже щире і привітне коло людей, які завжди допомагали», – зазначає жінка.

Основною проблемою була мова. Вони жили у Фламандській зоні, тому їм доводилось вивчати фламандську. Жартують, що ця мова подібна до того, як п’яний німець говорить англійською.

«Зараз чоловік добре володіє фламандською», - зауважує Олександра.

Пізніше у Бельгії подружжю Слободянюків пощастило познайомитися з жінкою із Білорусі Ядзьою, яка вийшла заміж за бельгійця після війни.

«Бабуся нам дуже допомогла. Хтось їй передав, що поселились росіяни. Чому нас так назвали? Бо тоді про Україну мало хто знав. Коли ми пояснювали звідки ми, то всі згадували про Кличка. А потім питали «а, то ви не з Росії?», і доводилось пояснювати, що ні», – розповідає жінка.

На той час Ядзі було приблизно 75 років. Не зважаючи на те, що вона лише 15 років прожила в Білорусії, а 60 – в Бельгії, говорила з українцями російською з білоруським акцентом.

«Ви навіть не уявляєте, які в неї були радісні очі, коли спілкувалась з нами. Якось я заспівала їй українських пісень, то вона так плакала. Саме бабуся нам допомогла знайти будинок в Бельгії», - каже Олександра.

Навіть з хорошими людьми в чужій країні нашій героїні було зовсім непросто. З дитиною в колясці бельгійці її сторонились та не хотіли брати на роботу. До того ж, мову вона досконало не знала.

«Чоловік спочатку не знав жодного слова. Щодня проїжджав на велосипеді по 25 кілометрів, шукав у селах роботу. Я на листку виписувала йому слова: носити, рубати та інше, що можна робити по господарству. Тиждень, другий, а роботи так і не знайшов. І вже напруга зростала», - зітхає жінка.

Втім, через кілька тижнів чоловік знайшов все ж таки роботу на фермі. Про те, як він повернувся того дня додому, жінка пригадує з усмішкою на обличчі:

«Приїхав вночі з пляшкою молока в руках. Ви навіть не уявляєте, яке свято це було. Знайшов роботу у людей, які тримали худобу», - говорить жінка.

Щодня чоловік долав на велосипеді близько 30 кілометрів. А далі робота змінювалася, поки знайомі не порадили роботу в пекарні.

«Ми люди з села, тому порубати, доглянути коней і таке інше – нескладно. Коли ж потрапив в пекарню, це вже було ноу-хау, він ніколи цим не займався. А я не могла ходити на роботу, бо вдома маленька дитина і ще другою була вагітна. Лише по сусідству ходила прибирати», – розповідає.

Також згадує, як її чоловікові було по-справжньому важко:

«Саша ввечері казав, що все, останній раз і більше він на роботу туди не піде. А зранку вставав і знову йшов. Чому так важко було? Він влаштувався у Бакера Франса, дуже специфічного, доволі мовчазного, до нього потрібен особливий підхід. Ми подібних ніколи не зустрічали. Він міг не говорити, проте як тільки подивиться… Аби його витерпіти, потрібно мати сильний характер».

Окрім цього, Олександр на той час фламандської мови практично не знав.Бакер через це нервував, відправляв чоловіка за певними речами, а Олександр, не розуміючи, що той просить, набирав все можливе в руки. Тоді Бакер вибирав потрібні продукти.

«Помаленьку чоловік звик. Коли приходила до нього на роботу, бачила як він вправно в руках тримав це тісто. Саша дуже майстерно навчився всьому, працював в пекарні 9 років. А я після народження третьої дитини повернулася в Україну»,– розповідає дружина Олександра.

Тоді про власну пекарню вінничани і не думали. Як розповідає Олександра, її здоров’я погіршилось: «З’явились діти. У мене почалась після вагітності депресія, потім ще й захворіла... Тоді не витримала і поїхала додому. Протягом двох років була сама з трьома дітьми вдома. В нас не було ні кружки, ні ложки, абсолютно нічого. Спочатку жили в моєї мами, а потім переїхали до батьків чоловіка. За цей час багато чим займалася, але з малесенькими дітьми не було можливості піти на роботу».

Тоді вона згадала про відеокамеру, на яку часто знімали дітей та відправляли відео батькам. Олександра навчилась всьому у відеографа, купила комп’ютер і програмне забезпечення, почала знімати весільні відео та монтувати їх.

«Саме така робота мені підходила. І куди ж я пішла б, коли Софії 2,5 років, Назару 1,5 , і Тарасику 6 місяці. Потім ще додатково робила макіяж та зачіски нареченим. Також готувала святкові страви, сервірувала столи», – пригадує Олександра.

Згодом фінансовий стан став покращуватися, тому чоловік зміг повернутися. Подружжя взяло й квартиру в кредит в селі. На новому місці Олександра пішла на роботу завідуючою клуба, а чоловік поїхав на заробітки до Києва, де працював у мережі супермаркетів пекарем.

«Саші пропонували посаду завідуючим цеху, але він відмовився, адже в той момент бельгійський пекар дуже просив Сашу повернутися, бо він не справлявся, був вже похилого віку, і з часом йому ампутували ногу. Чоловік поїхав до Бельгії, тоді йому ледь візу відкрили. Працював у того ж Бакера вночі, а вдень у лісі різав дрова», –згадує жінка.

В цей час вона жила з дітьми в малесенькій квартирці та мріяла про власний будинок і просторий двір. Тоді й почала пропонувати чоловікові створити пекарню, щоб жити на Україні, не їздити по заробітках. Проте він доволі скептично на це дивився. Казав, що не вдасться, не зможуть, не потягнуть.

«Звісно, я знала скільки це коштує, але завжди хотіла мати щось своє. Ще з дитинства, коли жила в селі. Пройшло років десять, а в мене з вуст не сходила ця пекарня. Все ж вдалось купити хату стареньку,фундамент будинку заклали, коли чоловік був у Бельгії, висилав гроші. Я займалася будівництвом будинку, і так вдалося здійснити мою першу велику мрію, - розповідає Олександра про власний будинок, поряд з яким вони облаштували пекарню. - Моя бабуся мене завжди вчила, щоб я була доброю людиною, і обов’язково на життєвій дорозі добрі люди будуть зустрічатися. І це було правдою, бо завжди й усюди мені допомагали добрі люди. Ніколи в житті не забуваю про них».

Наразі подружжя продовжує займатися пекарнею, про яку Олександра так наполегливо мріяла. Мають дорослих дітей, які теж допомагають в пекарні, а на заробітки ніхто вже не їздить.

Нагадаємо, на Вінниччині працевлаштовують людей з інвалідністю.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надано Олександрою