Історія волонтерки та парамедикині Оксани Рубан

Після подій 2014 року та з 24 лютого 2022 року чимало українців змінили напрям своєї  діяльності та працюють заради перемоги України над російськими окупантами. Наприклад, вінничанка Оксана Рубан з 2014 року була на Майдані. А потім волонтерила, проходила безліч курсів з домедичної допомоги та евакуювала поранених бійців з передової. Для I-VIN.INFO вона розповіла про свою діяльність та історії з життя.

Зараз волонтерка та парамедикиня знаходиться вдома у Вінниці. Проте періодично виїжджає на Схід у ті міста, де потрібна мирна евакуація, як доброволець, волонтер. Також проводить тренінги у військових частинах, але основна діяльність – це формування якісних тактичних аптечок із сертифікованими речами та матеріалами. Шлях волонтерки обрала ще у 2014 році.

«Я не була в лавах ЗСУ. Проте з 2016-го була добровольцем у медевакуації. До кінця 21 року зі своїм екіпажем стояла в Луганській області. Якщо чули, там Кримське, Золоте, ось це була моя зона відповідальності, зона евакуації поранених бійців.  Взагалі все почалось ще з 2014-го року, одразу з Майдану я плавно перейшла на війну разом з хлопцями. Ми мали можливість відшивати підсумки аптечні, бо в мене був швейний цех», - каже Оксана Рубан.

Додає, коли відшиваєш підсумки, отримуєш замовлення від військових. А потім аптечки вже почали наповнювати.

«Все ж підсумок має бути тактичний. А тактична аптечка від таблетованих, автомобільних аптечок дуже сильно відрізняється. Тому стала вивчати цей напрямок: що туди складати, для чого, як воно працює. Так і почалося моє перше знайомство з тактичною медициною», - розповідає волонтерка.

Далі почала проходити курси. За її словами, у 2017-му році масово проводив курси «Червоний Хрест», де показували, як перемотати руку і голову. Проте це дуже відрізняється від того, що потрібно зараз нашим військовим.

«А потім проходила «натівські» курси з тактичної медицини. Згодом всі знання застосовувала на практиці. Приблизно з кінця 2015-го-початку 2016-го року, мене запросили знайомі дівчата, які колись мене навчали, приїхати допомогти. Були там і більш досвідчені, а мене запросили, як  помічника. Так я приїхала в Зайцеве Донецької області, що між Бахмутом і Горлівкою. Потім набралася досвіду. А вже у 2017-му році мала свій окремий екіпаж, не була залежна від якоїсь організації», - розповідає парамедикиня.

Її команду попросили стати на допомогу у Луганській області, у селі Кримське. Там прикривали великий сектор. Загалом стояли та працювали разом з бригадою у 2018-му. Виконували всі завдання на рівні з військовими, але як добровольці.

«Пройшов майже рік. У 2018-му році бригада, з якою ми працювали, вийшла звідти. Ми теж хотіли виходити на відпочинок, розібратися, куди нам далі. Проте нам не дали виїхати. М’яко кажучи, не дозволили виїзд і сказали переїхати на іншу локацію. Це теж був штаб, але ближче до Золотого. Мали допомогти відкрити стабілізаційний пункт і проводити евакуацію. В містечку Гірське, яке біля Золотого, мені довелося провести 4 роки», - каже Оксана.

Тоді вони з командою не знали, що буде повномасштабна війна. У листопаді їм вдалось виїхати на відпочинок, аби побути вдома півроку.

«Впродовж тих років роботи в зоні АТО/ООС ми постійно знаходилися на евакуації. Лише 2 рази на рік по 10 днів я була вдома. Звісно, могла щось забути з тих курсів, проте з кожним пораненим згадувала ці знання. Була співпраця з лікарями, хірургами, анестезіологами, які розширяли наші знання. І була практика. Інколи було одразу 7 поранених, а в нас один хірург, один анестезіолог. Звісно, виводили, робили те, що могли. Бувало, не вистачало рук, то нам доводилось робити медичні маніпуляції, які у цивільних обставинах я не маю право робити, бо не маю медичної освіти», - зауважує парамедикиня.

У цивільному житті Оксана Рубан - інструктор, має відповідні сертифікати. Вона має право викладати. Завдяки здобутому досвіду може пояснити нюанси, які можуть виникнути не за протоколом.

«Чесно, я не реагую на кров, розірванні рани. Немає страху, тремтіння чи щось такого. Цього в мене немає. Я бачу людину не як людське тіло, а як об’єкт, на якому маю щось зробити. Можливо, це не всім дано. Але я не бачу поранену людину з почуттями, не думаю про його дітей, дружину, батьків. Сприймаю все як звичайну роботу», - каже Оксана.

Проте бувають моменти, коли все ж у неї божевільно калатає серце. І вона не розуміє, чому так. 

«Нам передають: «300-й на такій-то позиції», і мій екіпаж вирушає. Зазвичай це 2 хвилини, і ми поїхали. І мені буває найважче, коли я чую «300-й». Тоді божевільно калатає серце. Особливо, коли кричать «300-й, поранена голова», або нога, або інше. По дорозі у мене вже вимальовується куча варіантів, що я маю робити, від самого простого до складного. Але в той же час чомусь в уяві очікую дуже складного випадку. Сідаю в машину, в мене колотиться серце», - ділиться волонтерка.

Додає, що ця секунда, коли вона тільки побачила пораненого, її серце відпускає. Тоді настає у душі повний спокій і вона готова працювати.

«Можливо, це переживання таке, щоб все вдалося, а от як тільки я бачу пораненого, все відпускає і руки самі все роблять, все добре. Вже думала, що ще таких декілька виїздів, і в мене серце вискочить. Це явно не страх. Але чого так, не розумію. Думаю, це переживання, щоб я повністю виконала свою задачу», - каже парамедикиня.

Бувало, довго везли важкого пораненого. Інколи Оксана розуміла, що вже нічим не допоможеш, і у цьому випадку терміново потрібні лікарі.

«У нас була евакуація 45-50 хвилин. Ти надаєш допомогу і вже не можеш зробити більшого, от ці 45 хвилин мені здавались вічністю. От знаєте, як півдня ти їдеш кудись, ось так і тут. Мені здавалось, що маршрутка «Вінниця-Київ» швидше їде, ніж проходть ці 45 хвилин. Важко, коли ти не можеш вийти за рамки своїх можливостей. Дуже переживаєш за того, кого везеш. І себе стає шкода, і його шкода, і ледь не плачемо», - розповідає парамедикиня.

Вона багато бачила живих і мертвих. Проте все одно налаштовувала себе на те, що це робота. Оксана розуміла, що лікарі і вся бригада, яка працювала, не є всемогутніми. Є поранення, які не сумісні з життям.

«Навіть якщо нам принесли бійця ще живим, наприклад, серце чи мозок ще трохи працювали, розуміємо, що йому залишилось 1-2 хвилини. Спочатку психологічно важко було. Плачеш. Потім трохи звикаєш, і намагаєшся робити все можливе. Головне, щоб потім не було ось цього самоїдства. А так, якщо вже приперся на ту війну, має бути холодна голова. Варто постійно оновлювати свої знання, вчитися, слідкувати за змінами в протоколах, і все. Якщо ти не пасеш задніх, зробиш все необхідне. Все можливе не потрібно, а варто робити все необхідне. А коли зробив все необхідне, а потім дізнався, що людина не вижила, то це не моя вина, 100%», - каже Оксана Рубан.

Найбільше обурює Оксану Рубан, чому цивільні люди, які живуть у відносно спокійних містах, майже не зацікавлені у тренінгах, які вона проводила на ТОВ «Промавтоматиці. Вінниця».

«Розумію, люди не готові витратити на це більше, ніж 2 години. Загалом кожен з нас може опинитися у такій ситуації, в якій можемо допомогти, якби знали, чим допомогти. Проте люди не готові витратити на це навчання своїх 5-8 годин і отримати цінні знання. Ті, хто вже проходив тренінги, трохи шоковані. Люди не думали, що це все не так, як показують у школі. Якщо виробити певний алгоритм, то надавати домедичну допомогу взагалі нескладно. І для цього не треба багато часу, аби навчитись, і ти не нашкодиш, а допоможеш», - запевняє парамедикиня.

Нагадаємо,Міжнародний жіночий день: свято весни чи соціальний протест.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Фейсбук сторінка Оксани Рубан