Півтора місяця мешканка Маріуполя не виходила на зв’язок

Пекельний початок повномасштабної війни, окупація, спроби вирватися на територію вільної України. Для пані Людмили з Маріуполя це у минулому, але війна для неї триває десь поруч навіть у Норвегії. Вона досі відчуває панічні атаки, коли чує гул літака. Спрацьовує набутий інстинкт: якщо летять літаки, будуть бомбити. Жахи суцільних обстрілів та авіаційних ударів у пам’яті кожного маріупольця, вони завжди пам’ятатимуть, як війська рф нищили їх рідне місто. І-VIN.INFO дізнався історію пані Людмили. Ця мужня жінка, яка займалась волонтерством з 2014 року, хвилюється за долю свого сина: він досі знаходиться в окупованому Маріуполі. Тому просила не називати її прізвища.

Пані Людмила називає себе націоналісткою, завжди активно долучалась до всіх проукраїнських акцій та мітингів. Відвідувала засідання «Просвіти», виступала за відродження національно-патріотичних рухів. Під час окупації носила з собою український прапор, загорнутий в полотняну серветку. Казала, що не перенесла б тортур, якби її забрали «на підвал». Планувала, якщо таке загрожуватиме, то розгорне наше національне знамено над головою і вигукне: «Батько наш – Бандера! Україна – мати!». Мовляв, такого русня не стерпить, і тоді – автоматна черга – і все.

Для Маріуполя війна почалась 24 лютого о 2.40

«Ми готувались до війни. Уся наша група волонтерів пройшла навчання в «Азові». Нас вчили стріляти, правильно падати, знаходити укриття, розбиратись в мінах і снарядах. Показували, до яких близько не можна підходити, а які вже розірвались і небезпеки не несуть. Також казали відкривати рота і кричати «а-а-а», коли щось летить і вибухає. Щоб не оглухнути, - розповідає волонтерка. – Ще 22 лютого провели мітинг біля драмтеатру «Маріуполь – це Україна», а о 2:40 24 лютого почули перші вибухи. Ми живемо на Східному, і всі вісім років періодично чули вибухи десь по Водяному, по Лебединському. Але тут зовсім по-іншому били: постійно, не затихаючи. Ми зрозуміли, що почалось».

Мітинг в центрі Маріуполя 22 лютого

Потім прилітало й по місту. І в перший же день на Східному припинили працювати магазини, аптеки та інші заклади.

«Я ще встигла набрати в аптеці валер’янки та гліциседу – заспокійливих. І АТБ у нас півдня працював. Черги стояли кілометрові, люди розгрібали усе підряд. До банкоматів теж було не добитись, готівка швидко закінчувалась. А найбільші черги були на АЗС. Всі, хто мав машини, збирали речі і виїжджали. Син не зміг заправитись, тому пізніше його машину кадирівці й не забрали – вона не заводилась», - згадує пані Людмила.

Отже, все закрито, немає ні світла, ні води, ні газу. І постійні обстріли. Маріупольці готували їсти на подвір’ї, виживали як могли. Без води було найгірше. А потім зник мобільний зв’язок.

Півтора місяця пані Людмила не виходила на зв’язок

«Востаннє ми говорили з Людочкою 3 березня. Відтоді – тиша на цілих півтора місяця, - розказує подруга пані Людмили Віра, яка мешкала в тому ж будинку, а переїхала на Вінниччину. - Що я вже тільки не передумала! Боялась, що її забрали на фільтрацію, а вона ж така патріотка. Тільки відкриють перше відео про Маріуполь, а там вона кругом, вигукує «Маріуполь – це Україна!». Я розуміла, що фільтрацію вона не пройде. Потім почались з’являтись повідомлення про те, що наших людей примусово вивозять в росію. Хвилювалась, що її теж вивезли, тому й немає повідомлень. Думки, що моя дорога подружка може загинути, відкидала, не хотіла про це й думати».

Коли 23 квітня пані Людмила вийшла на зв’язок, це стало великим полегшенням для усіх її друзів та близьких. Але непокоїло те, що вона досі в Маріуполі. Розуміли, що вона у небезпеці, бо багато хто з колаборантів знав їїтверду проукраїнську позицію.

«Всю інформацію про евакуаційні рейси передавали Людочці. Але проблемою було вибратись зі Східного мікрорайону на Західний, звідки від’їжджали автобуси. Мости зірвані. І кругом вимагають перепусток, навіть по району пересуватись можна лише з перепусткою, а для того, щоб потрапити в інший район, потрібна ще одна перепустка. І їх взяти – теж ризик. Ми різні варіанти пропонували Людочці, але їх реалізувати було дуже складно», - переводить подих пані Віра.

Справді, пані Людмила намагалась потрапити на Західний. Вона йшла пішки полями, в обхід міста, під обстрілами. Долала цей важкий шлях протягом дня:

«Зранку вирушила. Іноді доводилось повзти, тягнучи за собою сумку. Якось таки добралась до Західного. Там, справді, були перевізники. Але усі питали: «Фільтрацію пройшла?»

«Мене тричі здавали»

Довелось повертатись додому. І думати далі, як виїхати, бо колаборанти відкрито заявляли, що здадуть її:

«Підприємець, який раніше розвозив воду величезними бочками по магазинах, качав воду зі своїх свердловин, але не очищав. Вода була на смак гіркувата, але ж питна. Ми раділи й цьому, бо ніякої не було. Тож, якось стояла в черзі за водою, чую: «Ета ж ти? Точно ти, я тєбя узнал. Ета ти азовцам жрать носіла!». Звісно, я почала віднєкуватись, але він не вгавав, і я пішла звідти. А він мені услід: «Бєгі, бєгі! Я знаю, гдє ти живьош (і називає мою вулицю), я пріду і заявлю на тєбя в камєндатуру». На той час нашу багатоповерхівку вже розбомбили, я жила у сина, тому не дуже хвилювалась, хай собі приходять за моєю адресою. Але по воду більше не ходила».

Ще одна неприємна зустріч сталась біля АТБ, коли там з’явився вай-фай. До пані Людмили підійшли двоє чоловіків із питанням: «Оба-на, какіє люді! А гдє же вишиваночка?»

«Я тоді дуже злякалась, бо згадала їх. Був випадок, коли вони ще до повномасштабного вторгнення на мене намагались напасти, кричали, що порвуть мою вишиванку. Тоді якось обійшлось. А зараз, в окупації, їм би ніхто не завадив схопити мене і потягнути в комендатуру. Я їм відповіла, що вони мене з кимось плутають, а сама влучила момент і втекла звідти. Але не до сина, бо боялась, що вони слідкуватимуть за мною. А ярами, балками, бур’янами – на свій город. Він у мене за містом. Була впевнена, що ті чоловіки вже заявили на мене і мене вже шукають. Тому цілий день на городі була. А тоді зрозуміла, що син вдома божеволіє, бо мене так довго немає. Обережно, манівцями, якось добралась до будинку сина», - ділиться спогадами пані Людмила.

Втретє її утримувала просто в кількох метрах від комендатури давня знайома, з якою вони ворогували з 2014 року.

«Вона сама з росії в Маріуполь приїхала, спілкувались, було все нормально. А в 2014 наші погляди на шлях України розійшлись. Пам’ятаю, ми 30 серпня стояли живим ланцюгом, а вона пащекувала: «Прідуркі, нас забєрут пад крило росіі». І ось зустрілись раптово. Я хотіла непомітно пройти повз, але вона покликала мене і почала розпитувати. Буцім-то й по-дружньому. Я хочу йти, а вона зупиняє: «Та чьо ти спішиш?». І раптом питає: «А як там твої азовці?», і навмисно голосно питає, щоб інші, хто близько, почули. А, можливо, й з комендатури хтось на перекур вийшов би і почув. Мабуть, мене тоді Янгол-охоронець захистив. Не знаю навіть, як вдалося від неї відчепитись. Можливо, вона й пішла потім в комендатуру, але ж я за своєю адресою не проживала, то за мною, на щастя, не прийшли», - зітхає жінка.

Буква Ї стала символом спротиву. Означає «Ї*аш русню»

Випробування війни

Зараз пані Людмила дивується, як змогла стільки всього пережити і вижити:

«Здається, що це не зі мною було. Було дуже страшно, коли розриваються снаряди, міни, бомби. Ти біжиш, бо треба бігти, а навколо – гори трупів. Підбігаєш до жінки: «Поворухніть рукою», щоб знати, що жива і її треба рятувати. Не реагує. Потім – до чоловіка. Те саме. Бувало, й переповзала через трупи, бо іншого виходу не було. А тоді вже, приміром, знайшли якесь укриття, хто живий залишився. Пам’ятаю, я кричу: «Тут кров! Хто поранений?», а мені кажуть: «То це ж ти!». Дивлюсь – справді, я. Повний чобіток крові, бо ніготь осколком збило. А я болі не відчуваю! Вже пізніше так боліло, що плакала».

Найважче було проходити через блокпости, каже пані Людмила. Всіх попередили, що кадирівцям треба посміхатись. Вони не люблять, коли люди серйозні, одразу думають, що ті щось замислили.

«А я ж однаково ненавиджу і русаків, і чеченців. Вони ж усі мародери і боягузи. Тягнули з будинків усе, що бачили. Усе, що вціліло. Зламували замки на будинках, гаражах. Витягували ковдри, подушки, посуд, велосипеди, мотоцикли, машини. Усе. Гидко і сумно. Єдиний плюс – вони між собою теж були «на ножах», і ми це використовували, коли треба. А на блокпосту зі зброєю – усі «герої». Потрібно було тихо і вчасно проходити. Я це робила на світанку, бо якщо було ще темно, то казали: «Ми стрєляєм на шьорох», тобто, на будь-який шурхіт. Або ще було, підізвав мене один: «Мать, іді сюда. Адєнь платьє». Я відповідаю, що у мене немає, бо будинок згорів. От є штани тільки. А він знову: «Адєнь платьє, іначє слєдующій раз я тєбя трахну прямо на блокпосту». Десь у сусідів знайшовся для мене халат, одягнула його поверх штанів, вимушена була так ходити, щоб більше не чіплялись до мене».

Ворожі танки в Маріуполі

Неабиякі випробування випали не тільки на долю людей, а й тварин. Собаку пані Людмили звати Найда. І в кінці лютого вона мала привести цуценят. Але жінка не могла добратись до свого городу, де в будці жили собака та кіт.

«Тільки через місяць мені це вдалось, - говорить жінка. - Йду до своєї ділянки, а кругом вирви від снарядів. Думаю, чи живі мої «звірі», а якщо живі, чи почують, як я їх кличу, бо ж могли оглухнути від вибухів. Наближаюсь, бачу, цілий мій город, і будка ціла. Кличу їх: «Найда! Кицюню!», вони й виглянули. Дивляться на мене, радіють. Вже й цуценятко підросло. А котик поранений, на передній лапці була рана, але вже й затягнулась. Він у мене, коли хоче з городу додому, залізає в рюкзак. Це значить «забери мене». Заліз він, дивиться на мене, а я: «Кицюню, немає вже тебе куди нести, не має нашого дому».

Довга дорога з Маріуполя до Норвегії

Спроби виїхати пані Людмила не полишала. Донька, яка на той час мешкала у Криму, а зараз із родиною виїхала в Польщу, домовилась через знайомих про переїзд до Криму.

«Спочатку мене обіцяли на Донецьк вивезти, але не вийшло. Донька знайшла перевізника з Криму – з російським паспортом і російськими номерами. Заплатила йому великі гроші. Перевізник зразу мені розповів «нашу легенду»: «Я ваш плємяннік, вєзу вас к дочєрі. Когда будут что-та спрашивать, лучше малчітє. Толька кашляйтє побольше. А кагда приєдєм, ви мєня забудєтє, даже, как звать забудєтє». Тоді у мене сильний кашель був. Не проходив після простуди ніяк. Він мене врятував, бо перевізник на всіх блокпостах казав, що «у бабулі ковід». То до мене ніхто не наближався і не проводив досмотру. На кожному блокпосту треба було щось дати. Цигарки – кругом, а ще просили гроші, щось поїсти, горілку», - згадує вона.

У доньки пані Людмила підлікувалась і водночас разом підбирали варіанти, як виїхати з Криму і добратись у вільну Україну. Їм підказали, що потрібно брати квиток і їхати кудись у Санкт-Петербург. Але квитків на потяг не було. Тоді знайшли перевізника, який їхав у Варшаву. Сказали, що з українським паспортом легше їхати через Керченський міст, ніж із кримським. Так і вийшло. «Їхали через всю росію, дивилась я навкруги, і бачила, що нічого тут з 1987 року (тоді була в росії востаннє) не змінилось. Сувора перевірка була вже тільки на кордоні з Латвією. Там про все питали. Хотіли дивитись телефон. А я: «Немає, згорів». Хоча він у мене в трусах захований. А він: «А єслі я найду?» – «Згорів телефон, і хата згоріла, все згоріло». І плакати почала. То так від мене відчепились. Питали ще, чи рідні є в ЗСУ, СБУ, я відповідала, що немає. «А єслі я найду?». Не знаю, що вони там по базі шукали, але нічого не знайшли, пропустили. Речі не переглядали, тільки просвітили», - розповідає жінка.

У Польщі переночувала у таборі для переселенців. І одна жінка, теж з Маріуполя, їй порадила їхати у Норвегію. Пані Людмила погодилась. І вже наступного дня була в норвезькому Роде:

«У нас тут кемпінг для переселенців посеред лісу. Дуже гарна природа. Тихо, чисте повітря, олені гуляють. Номери на дві спальні з кухнею та санвузлом. Українців багато. Спілкуємось, слідкуємо за новинами в Україні. Переживаю за сина, він ніяк зараз звідти виїхати не може. Його не пропустять. Молюся, щоб швидше звільнили Маріуполь і всю нашу Україну, щоб гнали цих окупантів з нашої землі. Ще молюся за наших полонених. Частину наших «азовців» обміняли, а скільки ж ще їх в полоні! І тих, кого я добре знаю, моїх друзів», - говорить пані Людмила.

Кількість населення в Маріуполі скоротилось в 5 разів

До початку повномасштабної війни у Маріуполі мешкало більше 500 тисяч людей. За словами мера Маріуполя Вадима Бойченка, на зараз в місті залишилось близько 100 тисяч людей. Понад 200 тисяч виїхало з Маріуполя, 40 тисяч – за кордон. Скільки людей загинуло в Маріуполі від 24 лютого 2022 року та скільки депортували до росії, наразі дізнатись неможливо. Радник мера Петро Андрющенко стверджує, що депортовано майже 40 тисяч маріупольців, зокрема, й дітей. А у фільтраційних таборах перебуває близько 10 тисяч мешканців Маріуполя.

Всередині України маріупольці теж мігрують. Це пов’язано з роботою, навчанням, умовами проживання та питаннями безпеки. Найбільше маріупольців осіло в Дніпрі та Запоріжжі, але останнім часом почастішали злочинні обстріли цих міст військами рф, є загиблі та постраждалі серед цивільного населення, тому родини з дітьми переїжджають в більш безпечні міста і містечка. Зокрема, й у Вінницю. Хоча після кривавого ракетного обстрілу 14 липня з Вінниці теж масово виїжджали люди.

Центр «ЯМаріуполь» у Вінниці

В Україні працює 13 центрів для допомоги маріупольцям

На сьогоднішній день в Україні відкрито 13 центрів підтримки переселенців «ЯМаріуполь». В них маріупольці можуть отримати допомогу, консультації з будь-яких питань. У Вінниці такий центр відкрили 24 травня 2022 року.

«У нас вже зареєстровано 3 114 людей, з них – 524 дитини. Відвідали центр 13 тисяч маріупольців. Вже видали понад 20 тисяч гуманітарних наборів та 3,5 тисяч наборів гігієни, - розповідає керівник центру «ЯМаріуполь» у Вінниці Олена Швидка. - Крім того, в нашому центрі надали 2091 послугу з юридичної допомоги, психологічна допомоганадана 655 маріупольцям, лікарську допомогу отримали 865 осіб (з видачею безоплатних медикаментів терапевтичного призначення). Через наш центр працевлаштовано 126 осіб. За допомогою юриста нашого Центру маріупольцями було подано 41 заява щодо зруйнованого нерухомого майна до Європейського суду з прав людини. В нашому центрі люди можуть зробити щеплення від ковіду та підписати декларацію з сімейним лікарем».

Центр «ЯМаріуполь» у Вінниці

Окремий напрямок в центрі – робота з дітьми. Для них проводяться майстер-класи, екскурсії, відвідування вистав та багато іншого. Проходять підготовчі курси до нового навчального року та заняття з англійської мови. Працює дефектолого-логопед, який займається з трьома групами дітей. Також діти проходили медогляд школярів на базі центру.

Крім того, під Вінницею діє оздоровчий табір для дітей «ЯМаріуполь. Родина».

Цей матеріал створено завдякиГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю I-VIN.INFO і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.

Маріуполь до окупації

Нагадаємо, доброволець та волонтер з Вінниччині Олександр Сарабун розповідає про АТО та теперішню війну.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Андрющенко Time