Восьмий рік війни: як змінилось ставлення до військових?

Сьогодні, 6 грудня, вся країна відзначає День Збройних сил України. Ухвалила рішення про це свято Верховна Рада ще у 1993 році. Відколи у 2014-му на Сході України розпочалась війна, багато речей змінилось. Ми по-іншому почали сприймати наші реалії та бажання мати мирне небо над головою. Інформаційна Вінниччина провела опитування та дізналась думки вінничан, військових та психологів про зміни менталітету суспільства до війни.

Революція гідності та початок конфлікту на Сході України змінили наше буденне життя. Українцям довелось об’єднуватися, допомагати один одному та волонтерити. З початком війни багато патріотів, які відстоювали свою позицію на Майдані, пішли добровольцями в АТО захищати Україну. Один з таких – Богдан Рогозюк. Раніше він вступив до лав козацтва, відстоював права українців під час Революції Гідності та добровольцем подався воювати в батальйон «Донбас» наприкінці 2015 року. Проте чи підтримали його рідні, коли він вирішив захищати Україну на фронті?

«Звісно, що особливої підтримки я не отримав, адже хто захоче відправити на війну свого сина, брата, внука», - відповів Богдан.

Також він розповів, чи змінилось відношення рідних після того, як повернувся: «Дивлячись в якому сенсі про це розмірковувати. Якщо взяти чисто з людської позиції, звісно, нестерпно чекати та сумувати. А я повернувся зовсім іншим, і частину себе назавжди залишив там».

Богдан додає, що на війну йшов не заради вигоди, а виконати чоловічий обов’язок. Розповідає й про ставлення і реакцію незнайомих людей, коли він у військовій формі:

«В залежності, як вони були налаштовані стосовно останніх подій, в когось це викликає почуття жалю, в когось – гордості, а в когось – і відрази. Можливо, в останніх це почуття згодом змінилось».

А на запитання, як би назвав цю війну, відповідає наступне: «Усі мої побратими і я називаємо це війною, а все інше – дипломатично – політичні додатки».

До опитування долучилась мати та брат Богдана. Вони і поділились спогадами про свою першу реакцію, коли дізнались про його прагнення піти на війну. Брат розповів, що в той час був на військовій службі, тому нормально сприйняв. Для нього це позиція справжнього чоловіка, тому не став переконувати у зворотньому: «Я побажав удачі та помолився за повернення живим і неушкодженим додому».

А мати, звісно, відреагувала по-іншому: «Я завжди підтримую рішення свого сина, але мені, як матері, було дуже важко». Також Інформаційна Вінниччина запитала, яка була б їхня реакція, якщо б Богдана знову викликали на війну. Брат відповів наступне: «Перша реакція – різко негативна. Як би від мене залежало, то б не відпустив». А мати відповіла так: «Зараз це рішення ще важче, адже в нього вже є і своя сім'я».

З початку війни пройшло доволі багато часу. Війна внесла свої корективи, проте чи змінилось до неї ставлення? На це запитання брат Богдана відповів доволі коротко: «Так, змінилось», проте він утримається від деталей. А мати висловила наступну думку: «Спочатку були переважно патріотичні відчуття, а з плином часу – змішанні. Про військову службу нічого не скажу, адже там не перебувала, можу тільки зі слів сина щось сказати, а він ніколи не скаржився» .

До нашого опитування долучився побратим Богдана, Тарас Нечипоренко. Він ще після Майдану пішов добровольцем в батальйон «Айдар» та почав служити Луганській області, в містечку Щастя. Тарас розповів про першу реакцію рідних: «В мене лише матір. Переживала дуже, дзвонила, хвилювалась і мала навіть нервові зриви». Окрім цього, Тарас вважає, що ставлення рідних до нього після служби не змінилось. Навпаки, у нього змінилось ставлення до життя, почав досить прискіпливо обирати, з ким спілкуватися.

Після добровольчої служби Тарас підписав контракт і продовжив служити далі в Збройних силах України. Також додає, що більшість людей, коли бачили його в формі, реагували на нього нормально, як на солдата.

«Особливої реакції я не помітив. Тут ще багато залежить від регіону. Якщо Схід України, то вони як і ставилися зі зневагою, з прихованим страхом, подекуди навіть люттю, то так і досі ставляться. Люди в Центральних регіонах – плюс-мінус, а на Західній Україні – набагато краще», - зазначив військовий.

Окрім цього, Тарас поділився думкою, як змінилось ставлення держави до військовослужбовців протягом цих років, починаючи з 2014 року. Як зазначає, що ставлення не змінилось:

«Ставлення держави до військових не змінилось, починаючи з 2014-го. Як і була розруха і занепад, так і є. В принципі, як і ставились до людей, так і ставляться. Як не ведеться робота з ветеранами війни, які втратили здоров’я, нормальну психіку, так і не ведеться. Всі центри допомоги в нас або муніципальні, тобто, з міської ініціативи, а не державної, або громадські. В нас немає хороших державних програм по допомозі для ветеранів. Тому ця робота взагалі не ведеться, а якщо і є, лише для піару».

Інформаційна Вінниччина поспілкувалась й з мамою Тараса. Вона розповіла, що рішення сина піти на війну для неї було важким: «Плакала, просила не йти, навіть забирала рюкзак. Потім молилась та займалась волонтерською допомогою нашим воїнам».

На запитання про першу реакцію, якщо знову доведеться сину піти на фронт, розповідає наступне: «Перша реакція – жах і відчай. Плакала б. Я розумію сина, поважаю його вибір, горда за нього, але я мама. Відпустила б чи ні? Мій син прийме рішення сам».

Інформаційна Вінниччина поспілкувалась про проблеми військових з ветераном війни, цивільним психологом, головою Комітету психореабілітації учасників бойових дій та членів їх родин Координаційної ради ветеранів війни при Вінницькій ОДА Володимиром Скосогоренко.

Розповідає, військові на фронті зустрічаються з недолугістю керівників.

«Це не особисто мої слова, а тих бійців, які зараз на фронті. І вони зустрічаються з проблемою – часткова недолугість керівників. На жаль, повернулось багато офіцерів старої «закалки», які служили ще до 2014 року. За словами бійців, вони почали повертати «совковість» в армію. На жаль», - зазначає ветеран війни.

Також ми запитали, які труднощі виникають у військових після війни в мирному житті. Володимир Скосогоренко зауважує, що після пережитого бійцям важко повернутися до спокійного життя, але це не єдина проблема. Переконує, що учасники бойових дій змінюється у кращий бік, а суспільство стоїть на місці.

«Війна – це така річ, в якій є чорне і біле. Там все просто. Ти знаєш свою роботу, знаєш, хто поряд, і все, що може трапитись, тому можеш прорахувати. А в цивільному житті це складніше. Тут багато треба з ким спілкуватися, вливатися в колективи. Так чи інакше після війни людина змінюється. Стають іншими його переконання, цінності. І якщо трохи піти в філософію, на українське суспільство також вплинуло те, що у нас йде війна. Хабарі, голосування за будь-кого, незнання деяких процесів, викидання сміття де-небудь. Здається, це дрібниці, проте це все вплинуло на початок війни. Учасники бойових дій змінюються і самі щось роблять для змін, а суспільство залишається інертним. Звісно, не всі, проте більшість залишаються на тому ж рівні. Через це і виникають конфлікти, труднощі для військових у мирному житті» - зазначив психолог.

Також додає, що ще виникають проблеми через нерозуміння. Адже, на його думку, частково суспільство побоюється учасників бойових дій. Володимир зазначив, що ставлення до бійців змінилось. До 2013 року професія військового в Україні було маловідомою та непопулярною.

«Раніше люди не розуміли, для чого потрібно військо. А зараз змінилось ставлення. Почали розуміти, що йде війна і в будь-який момент може загостритись ситуація, а хто людей буде захищати? Дехто згадує про військових, коли у новинах показують загострення ситуації. Навіть волонтери розповідають, що українці більше допомагають військовим, коли йде загострення на фронті», - додає Володимир.

Бути Героєм України може далеко не кожен. І не всі готові піти на фронт, аби захистити своїх рідних та Батьківщину. Проте, хто і чому не готовий йти на війну? Голова правління Всеукраїнського об'єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО Анатолій Слівінський розповідає, здебільшого «відмазуються» від армії мажори. Вони не готові йти на війну та захищати, бо для них простіше відкупитись від цього.

«Насправді, це було так завжди. Навіть коли війни не було, від армії також відкуплялись. Прості люди ніколи так не роблять. Якщо особа заможна, їй простіше заплатити, щоб її дитина не йшла в армію. Я пам’ятаю, як було під час Афганістану. Так само забирали на війну юнаків з простих сімей, тому така тенденція була завжди», - зазначає Анатолій Слівінський.

Проте додає, що більшість добровольців продовжують служити й надалі. Для них є хороша мотивація: «По-перше, зарплата, яка не є, проте нормальна. До речі, як і серед добровольців, так і контрактників є ті, хто продовжують свою службу. Особливо ті, хто з Майдану пішов на війну».

Для всіх учасників опитування ми ставили одне однакове питання: «Цю війну називали АТО, ООС, гібридною, військовою агресією. Як би ви її назвали?». Хоч в кожного була своя думка, проте більшість назвала її російсько-українською війною, або війною з Російською Федерацією. Україна завжди пам’ятатиме своїх Героїв, а суспільство цінуватиме їхню звитягу. Інформаційна Вінниччина приєднується до привітань наших захисників та захисниць і бажає нашим бійцям сил, мужності, наснаги та перемоги.

Нагадаємо, ветеран АТО з Вінниччини встановив рекорд України.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надані учасниками опитування