Зібрані кошти блогерка направляє на закупілю необхідних речей багатодітним сім’ям

Вінничанка Маша Кожухівська перебуває у Парижі ще з 2015-го року. Після навчання вона залишилась там працювати та жити. Згодом дівчина почала вести блог про Париж у Instagram, який став потужною платформою допомоги людям після повномасштабного вторгнення рф в Україну. I-VIN.INFO поспілкувався з Марією про волонтерську діяльність та життя у Франції для українців після 24 лютого 2022 року.

– Як давно ви перебуваєте у Франції?

Сюди переїхала у 2015-му році, тому що хотіла здобути європейську освіту. Тоді думала – нехай буде про всяк випадок. Навіть повернутись в Україну, то вже з якимись додатковими знаннями. Як казав Тарас Григорович: «Чужого научайтесь, свого не цурайтесь». Так вийшло, що Париж виявився близьким мені містом, і я тут залишилась. Спочатку працювала в офісі, а після ковіду мій блог почав набирати оберти і я зрозуміла, що він може приносити мені більше грошей, ніж робота. Блог веду близько 4-5 років. Тобто, якось так вийшло, що моє хобі стало моєю роботою.

– Часто приїжджаєте в Україну?

Звичайно. В мене там багато друзів, з якими досі підтримуємо зв’язок, та рідні. Україна - назавжди мій дім.

Коли ж мене запитують люди, які тільки-но приїхали до Франції, чи важко було мені адаптуватись, кажу, що це неправильне запитання. Мені не було важко, тому що я сюди хотіла приїхати. А зараз люди вимушено виїжджають. Багато хто повертається в Україну, тому що вони хочуть жити там.

Я дуже люблю Україну, але все таки відчуваю, що мені комфортно жити у Парижі. Хочеться уявляти себе герояии XX століття, котрі приїжджали сюди зі всього світу і знаходили другий дім. Кажу завжди, що це як мама й тато. Україна - як мама (де ти народилась та провела більше часу), а Париж для мене як тато.

Це те, про що розповідаю у блозі: як французи ставляться до світу, свободи, політики. Це дуже політичне суспільство. Коли почалась повномасштабна війна, в мене був великий пост. Зокрема, й про те, що у Франції неможливо почути від когось слова «я поза політикою». Тож тут для себе багато чому навчилась і хочеться надалі бути пов’язаною з обома країнами.

– З початку повномасштабного вторгнення постійно перебуваєте у Франції?

Так. На жаль, ще не їздила в Україну, тому що мені не дозволяє мама. Поки що ми не можемо з нею прийти до консенсусу. Обговорювали, якщо нічого не трапиться протягом місяця, то ми з сестрою поїдемо до Вінниці. Але наступного дня після цієї наших домовленості трапився теракт 14 липня. Звичайно, після такого жахіття мама була проти нашого приїзду. Це така внутрішня сімейна політика. Та я дуже хочу домовитись з батьками, щоб приїхати у Вінницю.

– Чи багато у Франції біженців з України?

Так, проте це залежить від сфери діяльності людей. Тому що ті, хто пов’язаний з модою та мистецтвом, одразу поїхали в Париж. Для них тут є не тільки робота. Вони можуть реалізувати свої амбіції та розвиватись. Для прикладу, є чудова дизайнерка Анна Октобер. Помітила, що раніше вона була представлена в одному магазині, а зараз - в більшості. Бачу, як її одяг носять французькі інфлюенсери.

Та й загалом українські імена тут дуже добре знають. Видно, що є якесь приємне враження про українських біженців. Тому що у слова «біженець» конотація раніше здебільшого мала негативний характер. Це зазвичай люди, які чогось просять або ж повністю на соцзабезпечені. Люди завжди кажуть, що у Франції є свої нюанси з біженцями. Особливо, якщо йдеться про Сирію чи ісламський світ. Але я читаю багато преси, і про українських біженців нічого не кажуть поганого. Це люди, які знайшли роботу. Дехто думав, що вони підуть в сферу обслуговування, проте вони займають досить серйозні посади. Бачу, що для французів це сюрприз. Так, якщо в тебе є вже якийсь навик/досвід, це грає роль.

– В чому найбільше виявляється допомога Франції українцям?

Франція – військова країна. У них Наполеон є героєм, хоч той жив у інший час. Та вони дуже емпатичні. Думаю, багато хто це відчув. Мене тригерить, коли українці кажуть про «недостатньо багато». Це не так. Я особисто ходила робити репортажі. У Парижі 21 мерія, тобто, в кожного району своя, і одна головна. В кожній мерії були збори допомоги. Також допомагали різні організації та, зокрема, бренди, які надавали новий брендований одяг.

Звичайно, по-різному трапляється, тому що це країна свободи слова. Є люди, які, на жаль, не розуміють контексту війни і кажуть «все не так однозначно». Як правило, це вихідці з країн, котрі у союзі з росією. Проте їх думка не впливова.

– Нам відомо, що ви також активно допомагаєте українцям. Це локальна допомога чи у співпраці з різними організаціями?

Я ренулярно збираю кошти на благодійність. І так само віддаю частину прибутку, який періодично змінюється. Тобто, де б ти не був, ти донатиш, це ніби займатися щодня спортом. Якщо хочеться більшого, треба робити це знову і знову. Загалом за весь цей час мені та команді вдалось зібрати більше мільйона гривень.

Допомагаємо ми локально. Лише декілька разів переводила кошти у фонди. Перший раз -під час збору коштів на допомогу жертвам насилля. Їх не так просто знайти, щоб хоча б пакунки з Франції передати. Там немає прямих контактів, тому найкращим варіантом була передача коштів через фонд.

Все решта – допомога конкретним сім’ям. У мене є контакти трьох багатодітних сімей з Херсону, які нещодавно звідти переїхали. У однієї жінки 11 усиновлених дітей. Держава надала їм житло, але в них немає ніяких засобів для життя. Завдяки моєму блогу, інформаційному впливу, вдалось зібрати кошти для купівлі необхідних їм речей.

Зауважу, що спочатку до моєї діяльності ставились скептично. Так, ніби я розважаюсь. Згодом люди побачили інформаційний вплив і досі продовжують звертатись. Для прикладу, в перший день війниблогери виставляли історії з підписами «Хтось їде туди, допоможіть забрати звідти». До мене періодично підходять люди і кажуть, що завдяки мені вони вивезли маму чи ще когось рідного. Після цього ти розумієш, що твоя діяльність важлива. Для мене було надвзвичайно приємно, що люди, котрі знецінювали мою роботу, змінили точку зору.

– Як проводяться збори?

Всі збори – це власне моя ініціатива, або ж ми їх організовуємо разом із командою. Моя сім’я у Вінниці, тому тато допомагає знаходити родини, які потребують допомоги. Працюємо напряму, не хочеться, аби гроші пішли шахраям. Сьогодні ми бачимо, що є люди, які користуються ними не за призначенням. Тож ми самі все купуємо за потребами людей і віддаємо. Це не є фондом, не хочу робити з цього щось таке велике. Це такий собі «податок на совість». Ти щось робиш, адже маєш змогу і не можеш цього не робити.

У Франції звісно є фонди та багато ініціатив, зокрема, в питаннях моди. Українцям роблять якісь знижки, наші дизайнери організовують різні заходи. Думаю, чимало українців в перший час просто починали щось хаотично робити, а потім це переростало в якусь систему.

Ми не припиняємо збирати кошти через сайт. Там завжди двома мовами написано «Допомогти Україні». Я і в під’їзді в себе повісила таке оголошення. Взагалі розповідаю про постійний збір коштів, і у випадку надзвичайної ситуації відразу є можливість допомогти. Шкода, що донатять активніше, вже коли сталось щось негативне. Та такі ми люди, і це теж нормально.

– Можна сказати, що війна вплинула на ваш блог?

Точно не вплинула з точки зору ідеології. Вона мене тільки запевнила в своїх постулатах – як живе Франція і чому тут можна навчитись. Тобто я позиціоную себе як експерт, котрий сюди приїхав, поважає цю країну і вдячний їй за те, що вона мене прийняла. Класно навіть те, що після війни відписалися десь 30 тисяч людей, які мені абсолютно не потрібні. Це означає, що вони не розділяли мої думки.

У мене з’явилась команда, адже багато людей переїхало з України, і вони шукали роботу. Це були і проблеми з мовою, тому нам вдалось разом створити крутий продукт. Це фантастичні кадри. Розумію, якби вони залишились в Україні, навряд чи ми працювали колись разом.

– Як вдається відновлювати сили для подальшої роботи?

Буває по-різному. У мене завжди питання, як українці, котрі там знаходяться. Згадуючи нещодавній приліт в Одесу… Після такого тобі вже не хочеться нічого, а в мене тема блогу, наприклад, про натхнення. А потім ти бачиш, що одесити зранку вийшли прибирати, хоча перед цим всю ніч не спали. І розумієш: певно, мені теж треба зібратись. Ця незламність нашого народу дуже мотивує.

Разом з тим, якщо хочеться полежати і нічого не робити деякий час, варто собі це дозволити. Я проти того, аби люди картали себе. Неможливо бути сильним, якщо ти не буваєш слабким. Часто сама себе теж можу засуджувати, то доводиться повторювати цю фразу.

Нагадаємо, вінничани вийшли на акцію на підтримку зниклих безвісти.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надані Марією Кожухівською