Історія переселенки з Маріуполя

Переселенка з Маріуполя Аліна Рашевська вже близько 8 місяців живе у Вінниці. У свої 17 років їй довелося зустріти війну в Маріуполі, побачити руйнування свого рідного міста, сотні мертвих людей на вулиці та виїзд з окупації. Зараз їй 19 і Аліна продовжує своє життя саме у Вінниці. Зі своїми рідними та хлопцем дівчина виїжджала з окупації та безліч разів переїжджала з міста у місто. Для I-VIN.INFO Аліна Рашевська розповіла, як виїжджала з Маріуполя, та що найбільше вразило з тих подій.

– 24 лютого 2022 року – дата, яка запам’ятається більшості українцям назавжди. Як ви провели перший день повномасштабної війни? Що тоді найбільше врізалося у пам’ять?

З самого ранку мені написав мій хлопець в Telegram, що у новинах пишуть про вибухи в Дніпрі, Запоріжжі і по всій Україні. А я вчусь на журналістиці, де вчать нас критично мислити. Тому і подумала, що це не правда, якась дурня, такого не може бути. Сказала йому: «Йди спи». А потім мене дзвонила подруга. Десь о 6:00 ранку повідомила мені, що з Бердянська вже люди виїжджають, тому що небо все червоне від вибухів. Подумала собі: «Які вибухи?» У Маріуполі я жила біля моря, в Приморському районі, з лівого берегу. А коли прокинулася, від дивних звуків, зрозуміла, що, дійсно, за вікном вже чути відлуння вибухів. Тоді зрозуміла, що це йшли бойові дії.

Потім до мене забігла мама у кімнату та сказала, що на навчання ми не йдемо. Вона працювала завучем у школі, а я в університеті навчалась. Тому вона і повідомила, що всі навчальні заклади закриті. У нас не було жодного страху, хвилювання, бентежності через те, що почалась війна. Усі думали, щонічого страшного, адже в 2014-му році відбили місто. Тому і зараз має все бути добре. Потім мама вирішила, аби я поїхала з нею у в школу, в якій вона працювала, забрати кросівки та піджак. Сам заклад збиралися віддати українським військовим, тому і вирішила одразу забрати речі, щоб потім не заважати нашим воїнам. Коли приїхали, там не було нікого. Коридор був настільки незвично пустий, що я сфотографувала. У мене досі ці фото є. Тоді мене вразило, що школа була пуста, хоча це будній день. А саме в ній я стільки років навчалась до цього. Також пам’ятаю, були великі черги на заправках, але всі люди були спокійні. Тобто ми зайшли в магазин, побачили що якась там ковбаска є, але вирішили, що не будемо її брати, тому що ми таку не любимо. І з таким спокоєм моя сім’я і провела перший день в очікуванні, що місто і надалі буде підконтрольне Україні.

– Як події розгортались у наступні дні? Коли зрозуміли, що потрібно евакуюватися?

Звісно, люди й далі не йняли віри, що це повномасштабна війна, не розуміли, як може одна держава нападати на іншу, і що таке можливо взагалі. Люди сиділи по домівках, не бігли робити запаси продуктів, готуватися до відсутності води, газу і світла та до страшних наслідків ракетних ібомбових ударів. Перші декілька днів під час повітряної тривоги ми ходили в підвал. Тоді ще були світло та зв'язок. Навіть мій хлопець продовжував свою роботу дистанційно, як і раніше.

Потім почалось вимикнення світла. Зв'язок погано працював. Зрозуміли, що підривають станції, і війна не збираєтьсязакінчуваттся. Вже 28 лютого 2022 року до мене приїхав хлопець, адже в нього взагалі світла не було, а в нас ще було. У мене вдома були ще мама і мої братики молодші. А потім і у нашому районі виключили світло. Того вечора ми це сприймали так: «Ну, ок, вимкнули, нічого страшного, без світла якось будемо. Щось придумаємо, аби заряджати телефон та ловити радіо».

Вже першого чи другого березня 2022 року ми спіймали радіозв'язок. Але навіть тоді вже лунало російське радіо. У місті мобільний зв'язок працював дуже погано. Лише в певній частині будинку можна було впіймати мережу. З друзями спілкувалися через месенджері, повідомлення. Повністю зв'язок зник приблизно 3-4 березня 2022 року. Ми намагалися перемикати мережу з Київстар на Vodafone, дізнатися, де наші родичі. Вимкнення світла, води відбувалося по черзі, день за днем.

Приблизно 5-6 березня до нас приїхали родичі. Вони буквально у піжамах приїхали. В їхній будинок прилетіла ракета, а врятувало лише те, що вони буди в підвалі, в укритті. У будинку залишилися великі діри, і жити там було неможливо. У них маленька дитина. Вони приїхали всі до нас, перелякані. Розповідали, що ледь не втратили слух, так усе гриміло навколо. А в нашому районі було відносно спокійно. Тому з кожним днем до нас приїжджали все більше родичів, друзів, знайомих. Наш будинок був у три поверхи. Один з поверхів був цокольний. Ще задовго до повномасштабної війни ми цей поверх використовували як склад. У листопаді 2021 року в мене було день народження. Ми з друзями вирішили зробити на цьому поверсі вечірку та простір для себе. Прикрасили кульками, ліхтариками, гірляндами. А на момент війни, ми туди зносили матраци, дивани та інше. Приблизно 6 березня нам вимкнули газ повністю. А ми вже були в якомусь такому настрої: «Та вимикайте все повністю, нам вже все одно».

Насправді, ми всі якось намагалися триматися. Потім вже дізналися, що місто йде в облогу, і його беруть в кільце. У новинах повідомляли, де та скільки російських колон рухається на Маріуполь. Ми думали: «Наші готові відбиватись». Якраз у перші дні війни можна було легко виїхати з міста, проте ніхто не поспішав. А в березні місто було заблоковано. Тобто, окупанти почали перекривати дороги, завалювали їх деревами. До цього на блокпостах були наші військові. Потім йшли бойові дії і людям забороняли їхати через блокпости та не випускали людей на околиці міста. Це було дуже небезпечно.

Ми намагалися це все пересидіти в підвалі. Тоді молодша сестра, якій на той момент було 1,5 роки, дуже хворіла. Її мама відвела у лікарню. Там сказали, які ліки варто давати та наголосили, що треба негайно виїхати подалі від цього місця. Як тільки вони покинули лікарню та приїхали додому, то в медичний заклад прилетіла ракета.

– Скільки загалом людей проживало у вашому будинку? І що, в буквальному сенсі, допомагало «виживати»?

У нас жило в підвалі 13 людей. Половина з них - діти.Щодня чули, що вибухи ніби все ближче і ближче. Ще в 2014-му році наша сусідка сказала, що буде війна, велике вторгнення, тому треба зробити криницю. Вона змусила чоловіків на вулиці вирити криницю. Тому на нашу вулицю приїжджало багато людей з усіх ближніх районів. У місті тоді з водою було дуже проблемно. Наш сусід постійно стояв біля криниці, аби контролювати, хто приходить. Боявся, аби не отруїли воду. А на ніч криницю закривали на ключ.

– Які обставини все ж змусили вас покинути Маріуполь? Коли саме це сталося?

Так, були декілька моментів, які стали останньою краплею. Я з рідними жила біля лікарні №9. І лише там був зв’язок. Коли вчергове попрямували туди з підвалу, побачили, що вся лікарня вже без вікон. Було багато осколків. Люди були налякані.Пішли далі, побачили, що в школі один бік фактично зруйнований. Це була саме та школа, яку я фотографувала на початку війни. Українське радіо не працювало, але активно діяло сарафанне радіо. Люди дізнавалися новини один від одного. Тоді і розповіли, що вже українські блокпости та військова частина пусті.

Ми усвідомили, що війна насувається до нас все ближче, ракети долітають, окупанти теж наближаються. Постійно літала російська авіація над Маріуполем. Випускали по 4 чи 6 ракет за виліт. Через гучні вибухи навіть двері у підвалі не витримували. Вибухова хвиля розгойдувала кріплення на дверях. Було холодно в підвалі, а в нас маленькі діти. Запас їжі закінчувався. Надіялися виїхати за межі міста, аби не так гучно було. Про відкриття «зеленого коридору» нам сказала моя подруга. У нас є онлайн-бесіда моїх друзів, в якій я розказувала, коли планую виїжджати. Проте ці повідомлення не доходили. Коли виїжджали, то сусідам роздали всі продукти, бо не знали, як довго вони там будуть. Вже за межами міста якимось чином моє повідомлення відправилося. Його побачила моя подруга, яка вже змогла дістатися до Запоріжжя. Тоді вона зателефонувала мені, розповіла, що саме сьогодні був один з «зелених коридорів», і можна їхати. Ці події відбулися приблизно 15 березня 2022 року.

– Мабуть, один з найскладніших етапів з життя на окупованій території – евакуація. Що довелось пережити під час евакуації з Маріуполя?

Коли ми приїхали місця збору, там вже стояла колона машин. Тоді чимало родичів, знайомих, що жили в нас в будинку, роз’їжджалися в різні міста. Хтось у Запоріжжя, Бердянськ тощо. Їхали туди, де думали, що спокійніше. Ніхто і не знав, які насправді новини. Нам на телефон приходили повідомлення, аби ми здавалися окупантам. І радіо було російським. Тоді нам ще люди говорили білих ганчірочок навішати, аби точно пропустили. А ми і не знали, що білі ганчірки окупанти на себе одягають. На блокпостах нам щастило. Окупанти просили частину продуктів, сигарет, одяг чи техніку. Це була безкінечна черга блокпостів.

Далі нам пощастило приєднатися до однієї організації. Точно не пам’ятаю, але наче «Червоний Хрест». Вони вивозили щось, а до них почали під’їжджати велика кількість авто. В цей час була комендантська година, а міст, по якому треба було їхати «зеленим коридором», був підірваний. Ми вже встали до них в колону. І коли виїжджали, окупанти сказали, що наступний блокпост український.Нам сказали, що можна їхати. А потім постукали по капоту і сказали, що всю цю колону будуть розстрілювати. А ми на трасі і до цього їхали без увімкнених фар у темноті. В машині сиджу я, мама, двоє маленьких братиків, і мій хлопець. Тато був у плаванні, його контракт моряка завершувався у квітні 2022 року. Коли почалась повномасштабна війна, його не пустили до України, тому він залишався у відрядженні. А мій хлопець взагалі не встиг зі своїм батьком попрощатися. Тоді у Маріуполі були сильні обстріли. Ми мусили виїжджати. А його батько потім вступив у ЗСУ та загинув на фронті у 2023 році…

Потім на блокпосту ми побачили, що колона поїхали, і ми рушили за ними.

Коли українські військові сказали, що ми вдома, дуже зраділи, що живі і нас не розстріляли. Було ще дивно, як на російському блокпосту до нас підійшов окупант перевіряти авто. А йому максимум років 17-18. По ньому було помітно, що не знав, які дії має зробити. Тобто, поводив себе невпевнено, здивувався нашому паспорту у форму ID-картки.

– Маріуполь зазнав багато бомбардувань. Як ви описали б ситуацію у місті на момент вашого виїзду?

Ситуація в місті була страшна. Найгірше було бачити не просто розбомблене місто, а пусті очі в людей. На вулиці лежали тіла мертвих людей. Школа, яку фотографувала в перший день війни, була розбомблена. Всі люди були дуже брудні. Я максимально ховала волосся, бо не знала, що очікувати від чужих людей та окупантів. А коли вже і на нашій вулиці були смерті та літали ракети, люди виїжджали як могли. Бували випадки, коли люди збирали свої речі і просто пішки виходили.

– За яким принципом обирали, що візьмете з собою? І що вдалося взяти з собою?

З собою брала речі, які цінні не фінансово, а як пам'ять для мене. Наприклад, в мене є футболка, яку подарувала подруга. Брала речі, які дарував хлопець. Так вийшло, що я не взяла жодної прикраси, жодної коштовної речі. У мене були одна куртка, один светр, одні брюки, проте взяла з собою чомусь особистий щоденник та фотоальбом маленький, і все.

– Куди спочатку приїхали після евакуації, і що було найскладнішим у процесі адаптації до нового місця проживання? 

Спочатку ми були в Запоріжжі. У якісь церкві приймали переселенців. Потім їхали туди, де були хоч якісь друзі чи можливість знайти житло. Пам’ятаю, як жила і в Тернополі, і в Полтавській області, і в Хмельницькій області. А потім переїхали у Вінницьку область. І тепер оселилися у Вінниці.

Мабуть, важко було купувати нові речі. Не в плані фінансово, а в тому сенсі, що куди я впихну ту ж нову тарілку, якщо буду знову переїжджати. Або куди поміститься ця куртка, якщо знову переїзд? І саме це й зупиняло купувати речі. Навпаки, постійно думаєш, чи потрібно тобі воно.

– Кажуть, саме під час війни можна побачити справжню суть людини. От як у вас з цим було, коли ви тільки переїхали в інше місто? Як вас підтримували, допомагали? Чи було таке, що вразило або зіпсувало думку про людей?

Люди нам дуже допомагали. Підтримували, були дуже добрими. Мабуть, найбільше здивувало, що у відносно мирних містах люди спокійніше реагували на повітряну тривогу. Коли ми переїхали у Тернопіль і почули цей сигнал, то злякалися і думали, де ж шукати укриття. У нас в Маріуполі тривога перестала гудіти, коли світла не було. Проте завжди розуміли, що треба йти в підвал. А тут здивувалися, що ніхто нікуди не спускається. Насправді, не було такого, щоб могло зіпсувати думку про людей. Навіть у Маріуполі думали більше за когось, за наших військових, ніж за себе.

– Вінниця знаходиться досить далеко від Маріуполя. Чому обрали саме наше місто, чим воно вас приваблює? Чи маєте ви намір повертатися до Маріуполя, коли закінчиться війна?

Вінниця мені дуже сподобалось, як місто. Хоча спочатку мені було дуже незвично тут. Згодом зрозуміла, у Вінниці багато чого дуже схожого на Маріуполь. А саме - система транспорту, деякі будинки, і дуже добрі люди. Мені дуже імпонує цей темп міста. На майбутнє планую залишатися у Вінниці, а коли закінчиться війна, повернутися у Маріуполь. У Вінниці центр «ЯМаріуполь», в якому працюю. Наразі тут все складається добре. Єдине, чого дуже хочу, аби закінчилася війна, відновили Маріуполь і нам більше ніколи не доводилося переживати війну знову.

Нагадаємо, документальний фільм про війну в Україні зняв польський кінорежисер.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: надані Аліною Рашевською.