Родини загиблих Героїв Небесної Сотні зібралися на тематичній зустрічі

«Люті лютневі дні» - зустріч під такою назвою провели вчора у Вінниці. Захід приурочений до 10-ї річниці розстрілів мирних українців на Майдані та початку російсько-української війни. Тут зібралися родини Героїв Небесної Сотні, учасники Революції Гідності та молодь, яка прийшла послухати про ці історичні події. I-VIN.INFO також побував на заході та поділиться почутими від учасників Майдану історіями.

Як зазначила координаторка зустрічі, завідувачка відокремленого підрозділу «Музей Мужніх» Вінницького обласного краєзнавчого музею Олена Гордієнко, Революція Гідності стала першою переможною битвою в російсько-українській війні.

«В рамках нашої виставки та різних культурно-освітніх заходів, ми згадуємо шість імен тих, хто пов’язаний з Революцією Гідності та родом з Вінниччини. Це Олександр Капінос, який загинув 19 лютого 2014 року від кулі снайпера. Максим Шимко, Леонід Полянський, Валерій Брезденюк, атакож Олександр Царьок, який народився на Вінниччині, хоч проживав на Київщині. І шосте ім’я – це Роман Оліх. Він офіційно невизнаний Герой Небесної Сотні. Після сутички з «тітушками» Роман із серйозними травмами потрапив до київської лікарні та впав у кому. Він так і не вийшов з коми. А лікарі дали довідку, що Роман помер від хвороби печінки», - зауважує Олена Гордієнко.

Також додає, аби родині загиблого Героя під час Революції Гідності довести, що людина мала стосунок до цієї події та була учасником, треба здійснити ексгумацію тіла та додаткові слідчі дії. Родина Романа на це не погодилась, тому Героєм Небесної Сотні його визнав народ.

До зустрічі доєдналася родина Леоніда Полянського, а саме мати – Людмила Григорівна та його донька – Олена Полянська. Також Сергій Васильченко – учасник Революції Гідності, волонтер, музейник. Юрій Козак – учасник Революції Гідності, волонтер, лікар. А також мати Максима Шимка – Зоя Кузьменко.

Як розповів учасник Революції Гідності, військовослужбовець Олександр Карпусь-Рок, його бажання поїхати на Майдан у Київ з’явилося тоді, коли у ніч на 1 грудня 2013 року побили студентів. Тоді він зрозумів, що не можна бути осторонь, аби українці не стали кріпаками.

«В будинку були мої батьки та дві доньки. Старша підійшла до мене і сказала: «Тату, будеш сидіти з Анею (молодшою донькою), а ми їдемо на Майдан. Якщо з кожної сім’ї одна людина поїде на Революцію, то цього буде досить?». Я кажу їй: «Так, звісно, буде досить». А сам вже збирав речі. Коли приїхав на Майдан, навіть не думав, як багато може зібратися людей з чистим серцем», - пригадує Олександр.

За словами Людмили Григорівни, матері Героя Небесної Сотні Леоніда Полянського, її син виховувався в сім’ї на патріотизмі. Коли його дідусь розповідав про війну, маленький Леонід дуже уважно слухав. А коли Леонід працював у Києві, почалися події на Майдані. Чоловік мав такий графік: два тижні роботи, два тижні вихідних, на які він приїздив додому. В той день, коли побили студентів, Леонід Полянський теж отримав травму. Після цього йому наклали 14-ть швів на голові. Він довго не зізнавався рідним, що був тоді на Майдані. А вони все цікавилися, чому не приїжджає. Коли він виходив на Майдан, писав рідним зранку, що все порядку та вимикав телефон. Додзвонитися до нього ніхто не міг.

«А в останній день його життя, коли ми намагалися з ним зв’язатися, ніяк не виходило. Останніми були його слова «у мене все добре», коли телефонував зранку. Ворожа куля пройшла з правого боку повз груди та вийшла через ліву лопатку. Вона мала таку велику траєкторію, що втратила силу і залишилася в одягу. Завдяки цій кулі визначили вбивцю. Коли була в прокуратурі, мене запитали, чи хотіла б побачити записи останніх хвилин його життя. Звісно, я хотіла, хоч розуміла, що можу не витримати цього. Але я все хотіла знати, що було з моїм Льонею. Це страшно – пережити стільки, скільки пережили майданівці. Насправді, це жах», - зі сльозами на очах промовила пані Людмила.

Як доповнила Олена Полянська, Революція Гідності – це приклад сили і мужності патріотично налаштованих людей. Вони пішли на Майдан воювати з владою, в якої не було цієї патріотичності.

«Зараз за нас воюють прекрасні люди, які народились з патріотизмом в серці. Наші військові захищають нас, дають змогу жити, і це потрібно цінувати. Також нам варто розвивати свій патріотизм та прагнути кращого життя у нашій країні», - зазначила донька Леоніда Полянського.

За словами учасника Революції Гідності Сергія Васильченка, він також брав участь у Помаранчевій Революції. А коли приїхав до Києва на Майдан, зрозумів, що тут все більш радикальніше. Адже було набагато більше жорстокості з боку влади, «тітушок» та силовиків, які стріляли в людей.

«Під час першого штурму, коли Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, а «Беркут» побив студентів, я також там був та отримав поранення. Тоді зрозумів, що це буде набагато жорстокіший Майдан, ніж попередні. За час перебування на Майдані я отримав три поранення та контузію. Найважче – 18 лютого 2014 року під час зіткнення з «беркутівцями». В ті дні у Києві довелося побачити страшні речі: ми переносили поранених, які стікали кров’ю, та загиблих. На мою думку, загинуло набагато більше, ніж 107, людей. Багатьох вивозили мертвими за межами міста, спалювали тіла, тому довести, що вони загинули саме там і саме тоді, вкрай важко. Також траплялось, що називали іншу причину смерті, а не від поранень на Майдані», - запевняє Сергій.

У листопаді 2023 року в Вінницькому обласному краєзнавчому музеї теж проводився західіз родинами загиблих Героїв Небесної Сотні. Тоді всім присутнім продемонстрували світлину, як у Михайлівському Соборі невідомий майданівець схилив голову над мертвим тілом. І Зоя Кузьменко впізнала свого загиблого сина Максима Шимка за його взуттям. Потім вона хотіла познайомитися з цим чоловіком, який схилив голову. Це фото зробили у 2014 році місцеві репортери. Як виявилося згодом, цим чоловіком і був Сергій Васильченко.

«Тоді нам сказали перенести мертвих людей у церкву. Ми складали їх один біля одного. Загиблих було так багато, що я не витримав, став на коліно та схилив голову над один із ним. Тоді я не знав, що це був Максим Шимко. Коли у листопаді це фото показали, Зоя Кузьменко впізнала свого сина на фото. А я лише через десять років дізнався, над чиїм тілом схилив голову», - не втримавши сльози, промовив Сергій.

Як запевнила сама Зоя Кузьменко, вона дуже хотіла знайти цю людину та подякувати. І от вони знову зустрілися, вже на цьому заході. Також додає, як зараз важливо, аби у дітей змалечку виховували патріотизм. Тоді завжди будуть пам’ятати наших Героїв.

«Патріотизм – це генетичний код, який передається з покоління в покоління. Тоді людина не зможе стриматись, аби змовчати про несправедливість. Мені здається, цей патріотизм є у ДНК українців. Також хочу сказати ще про Максима. Він дуже любив свою вчительку, яку мріяв запросити на лицарський турнір. І лише торік це вдалося, я була щаслива. Також Максим любив Київ. А я ненавиджу це місто, бо воно вбило мою дитину. Останнім дописом Максима у Facebook був: «Їдьте всі в Київ». Він боровся за справедливість та прагнув кращого майбутнього для молодого покоління», - каже Зоя Кузьменко.

Чимало інших важливих питань обговорювалося на зустрічі. Її учасники, затамувавши подих, слухали історії від рідних загиблих Героїв та учасників Революції Гідності. Серед них – вінничанка Марія. За її словами, вона дізналася для себе багато шокуючої інформації.

«Для себе точно визначила, що загиблих Героїв на Майдані було набагато більше, приблизно до 600-800 осіб. Тодішня влада, як могла, приховувала свої злочини, а на холодних вулицях помирали люди. Мені хотілося плакати від деяких історій. Це дуже болючий, але потрібний захід. Молоде покоління має знати, якою ціною вони живуть своє відносно спокійне життя в Незалежній Україні. Впевнена, і цю російську навалу ми витримаємо, головне – допомога від країн Європи, США та свідомих людей. Після перемоги буде багато роботи для українців, але Україна точно розквітне», - зауважила вінничанка.

Нагадаємо,алеї та стіни пам’яті, перейменування вулиць: як у громадах Вінниччини вшановують загиблих воїнів. Частина 2.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Руслана Сивак.