Інна Мисенко має жахливі спогади про життя під російською окупацією

В умовах війни більшість навчальних закладів на прифронтових та окупованих територіях України припинили працювати. Але учителі та учні цих шкіл продовжують триматися разом навіть на відстані. І попри технічні складнощі та ризики для життя від щоденних обстрілів, навчають і навчаються. В такій ситуації опинилась і вчителька Інна Мисенко, чию школу у невеличкому селі на Херсонщині окупанти спочатку зробили своєю базою розташування, а пізніше знищили її трьома ракетами, повідомляє I-VIN.INFO.

Інна Мисенко виїхала з Херсонщини до Польщі разом з 12-річною сестрою, коли її село опинилося в російській окупації. Згодом повернулася в Україну і оселилась у Вінниці. Тут вона влаштувалася на роботу в туристичний клуб і паралельно продовжує навчати школярів дистанційно. Адже школи, у якій вона працювала вчителем, більше немає.

Село Трифонівка Бериславського району, де проживала Інна, невелике — до війни тут проживало близько 700 осіб. Що сюди зайдуть окупанти, ніхто навіть не припускав. З початком війни сільська школа перетворилась на активний волонтерський пункт. Так тривало до приходу ворога.

«Ми почали з перших днів збирати в школі допомогу на Херсонський і Миколаївський напрямки. Це були продукти харчування, одяг, все те, що бійцям потрібно було вже зараз. Ми там і пекли, і ліпили, і збирали. Все, що люди могли нести, вони несли, а ми там вже сортували і відвозили це все бійцям. Одного дня, це десь за два тижні від початку повномасштабної війни, до нас вночі зайшов ворог. Ті, хто живе на околиці села, почали переповідати, що бачили, як вночі їхала ворожа колона техніки. Я пішла в школу на чергування. Зрозуміла, що реальність така, яка вона є, коли на шкільний стадіон заїхали автобуси з окупантами. Першими заїхали бійці так званих «ДНР» та «ЛНР», - згадує Інна Мисенко.

Вчителі, які працювали у школі, не пішли на поступки окупантам, і незважаючи на те, що загарбники погрожували зброєю, почали захищати свої права.

«У нас було багато зустрічних запитань до них, так само, як і в них до нас. Суперечки зводились до питань, що вони взагалі роблять на нашій землі. У нас досить емоційний колектив і всіх цікавило це питання. І вони відповіли: «А где вы были 8 лет?». Вони почали погрожувати, мовляв: «Смотрите, вы стоите без оружия, а мы с ним, давайте мы не будем полемику разводить». Вони дозволили нам вивезти зі школи оргтехніку, журнали та інше. Нам – це тим вчителям, які наважилися туди піти. А те, що ми не встигли вивезти, вони собі забрали», - розповідає вчителька.

Але справжня окупація по-російськи в селі відчулась, коли заїхали росіяни разом зі своїми «братськими народами» – якутами та бурятами.

«Тоді блокпости розмістили навколо всієї території села, і воно на певний час стало невиїзним. Росіяни перейшли на самозабезпечення, тобто, ходили і забирали харчі у людей. Вони розуміли свою кількісну перевагу, плюс в них була зброя і вони про говорили: «Посмотрите, с кем вы пререкаетесь!». В перші часи вони намагались ще якось лояльнішими бути. Але коли вже зайшли саме росіяни, а не так звані «ЛНР», «ДНР», то вони почали впроваджувати агресивну політику», - розповідає Інна.

Інна Мисенко терміново покинула межі свого окупованого села разом з сестрою і родичами після того, як окупанти прийшли до неї додому і недвозначно натякнули, що заберуть дівчину з собою.

«Вони пригрозили чи то попередили, що будуть «брати заміж. Мене тоді не було вдома. Побачили з вікна, що вони йдуть до нас, і пішли до бабусі. На стіні в кімнаті залишився мій портрет, який мені на день народження подарували, і вони запитали у тата: «А кто это?» Тато сказав, що донька. Росіяни питали, де я, але батько їм не розповів, тоді вони сказали: «Мы конечно всё понимаем, но когда придёт, мы будем проверять периодически, будем замуж брать!». Звісно, під «замуж брать» розумівся зовсім не шлюб. В сусідніх населених пунктах вже траплялися випадки насилля над жінками,  до того ж, із застосуванням зброї. Тато говорив: «Якщо хтось прийде і при цьому на мене буде наставлена зброя, то я допомогти тобі нічим не зможу і дивитися на це не зможу». Тому я навіть не сперечалася щодо переїзду. Розуміла, що ситуація дійсно небезпечна», - каже Інна Мисенко.

Дівчина виїхала з села разом із дядьком і тіткою, а також двоюрідними сестрами та братом.

«Це був останній день, коли можна було ще якось нормально виїхати, тому що після того було заміновано територію. Ми виїжджали під активними обстрілами, до того ж, після дощу, а це степові дороги, і якщо ти їдеш, то їдеш вже в один бік, розвернутись там немає як. Нас виводив звідти провідник. До населеного пункту Біла Криниця, що далі від Дніпра, ми їхали самі, а вже звідти він вів нас перевіреними стежками, тому що, знову ж таки, територія була замінована», - згадує дівчина.

Окупація Трифонівки тривала 7 місяців, потім українська армія здійснила блискавичний наступ — росіян відігнали на 40 кілометрів за два дні. Російські окупанти перед відходом з села знищили ту саму школу, де фактично жили сім місяців.

«На жаль, попри обіцянки залишити її цілою, відразу ж після того, як вони відійшли, було випущено 3 ракети і школу було знищено», - зазначає Інна.

Школа, де працює Інна, існує юридично, хоча будівлю її знищила росія. Учні навчаються дистанційно, вчителі розкидані по різних містах і країнах, але за школу всі тримаються, як за спільну цінність.

«Кожна школа зараз відстоює своє право на відбудову. Ми також за це боремося. У нас школа з невеликою кількістю дітей, але вона стратегічно важлива, тому що туди із трьох сіл привозили дітей. Це дуже проблематичне питання. Через це ми почали набирати вже з початком війни дітей з інших шкіл, які також були знищені, і навіть дітей з окупованих досі територій. Це діти живуть на досі окупованій частині Херсонщини, вони фактично у нас навчаються, але на зв’язок виходять дуже рідко», - каже вчителька.

Росіяни усіма силами намагаються завадити дітям вчитися в українських школах, адже це заважає їхнім планам з обробки юних дитячих мізків російською пропагандою та псевдоісторією «Новоросії» та «Малоросії».

«Те, що розповідають діти, завжди боляче, завжди викликає багато питань, але ось так наш ворог з дітками поводиться. У них відбирають ґаджети, відбирають будь-яку можливість зв’язку з цивілізованим світом. У них немає інтернету, у них немає мобільного зв’язку – немає будь-якої мережі. Вони заходять в мережу з кількох пристроїв, від тих дітей, у кого батьки шукають технічні можливості, щоб діти хоч якось розвивалися. Насправді це діти – герої, які, попри таку ситуацію, виходять на зв’язок і повідомляють: «Дивіться, я виконую всі ці завдання, от вони в мене є, просто я не можу вам скинути, але я все роблю». Це вражає. Мені хочеться вірити, що найближчим часом ми зможемо їх бачити та навчати вже вживу», - зазначає Інна Мисенко.

Стаття підготовлена за фінансової підтримки European Union in Ukraine та Black Sea Trust for Regional Cooperation в рамках проєкту «Ілюстрація злочинів російської армії в інтерв’ю з українськими біженцями та ВПО». Його зміст є виключною відповідальністю Вінницької обласної громадської організації «Медіа-Центр» і не обов'язково відображає позицію Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва.

Читайте також, активістка з Ірпеня тікала від війни на дев’ятому місяці вагітності.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Валентин Вінницький