Історія Дмитра Тетюхи, який навчався у Вінниці

З початку повномасштабного вторгнення чимало українців вступили до лав ЗСУ та захищають нашу територіальну цілісність. Журналіст Дмитро Тетюха з червня 2022 року змінив свою діяльність та став військовослужбовцем. Жив у Криму, і коли півострів у 2014-му окупували «зелені чоловічки», виїхав з батьками та сестрами на Хмельниччину. Зрозумів тоді, що хоче жити в Україні та бути українцем. I-VIN.INFO  розповідає життєву історію Дмитра Тетюхи.

«Дитинство у Криму асоціюється з сімейним теплом. Пригадую родинні походи на пікнік на природі, рибалку з батьком на березі Чорного моря щовихідних,  влітку – майже щоденне купання у морі, величезні колекції морських камінців та ракушок на будь-який колір та смак (сміється), споглядання за кораблями на горизонті у театральний бінокль рідної тітки.

Я народився у Севастополі. Коли мені було чотири, з родиною переїхав до Керчі. Тут пройшли мої шкільні роки. Коли почалася окупація Криму, у лютому 2014 року, я саме закінчував 9 клас. Перехід до стандартів окупаційного режиму проводили швидко, тож в травні 2014 року мені вручили російський атестат. Хоч я не збирався продовжувати навчання на окупованому півострові, той документ був потрібен, щоб підтвердити здобуття середньої освіти», – зазначив хлопець.

За словами Дмитра, окупація Криму проходила відносно м’яко. У тому числі через багаторічне зросійщення свідомості багатьох жителів півострова. ЗМІ та «сарафанне радіо» дещо приховано вкорінювали наративи, що «росія – старший брат», «у росії люди живуть краще», «у росії вищі пенсії та зарплати» тощо. На цьому ґрунті, вже під час збройного захоплення Криму, гаслами про повернення півострова «в родную гавань» створювали штучну ейфорію серед колаборантів.

Одразу після встановлення контролю над півостровом, окупанти повністю відключили українське телебачення. Натомість російські телеканали розпалювали ненависть кримчан до інших українців, демонізували євромайданівців, співчували «Беркуту».

«У родині ми підтримували Україну, знали своє «коріння», історію. Ще до моменту нашого переїзду на Хмельниччину, в Криму вимкнули вітчизняне телемовлення, тож знаходили його в інтернеті, читали українські новини.

Багато хто радісно сприйняв окупацію, зокрема, й серед моїх знайомих. Вони не планували переїжджати кудись. Мабуть, думали, якщо продемонструють лояльність до нової влади, то отримають якісь дивіденди», – пригадує Дмитро.

Але в його родині чітко розуміли, що не приймуть окупаційну владу та лишаться українцями, тож після початку окупації півострова запланували переїзд на материкову Україну. Родичі з Хмельницького допомогли знайти невеличку хатинку неподалік міста. У тому домі батьки Дмитра зробили невеличкий ремонт, так і переїхали.

«Ми найняли вантажний автомобіль, щоб завантажити наші речі. Батько поїхав із ними, а 15-річний я з вагітною мамою та двома сестрами дісталися потягом. Виїжджати не заважали, тож протягом доби ми були вже в Хмельницькому», – розповів Дмитро.

Про подальше навчання в сільській школі Дмитро пригадує із теплотою. Тоді хлопець активно почав займатися спортом, зацікавився вивченням історії. Російський атестат не завадив йому отримати якісні знання, а пережиті потрясіння – успішно акліматизуватися в новому колективі. І все це попри казки окупантів про «злих бандерівців», котрі полюють на російськомовних людей. Навіть розповідали про Вінницю. Мовляв, на одному з місцевих мостів, вішають росіян.

Ще до окупації кримської батьківщини, хлопець мріяв слідувати прикладу найближчих родичів та здобути лікарський фах. Але в 11-му класі з’явилися сумніви, щодо обраної спеціальності.

 «Батько порадив звернутися до психолога, аби пройти курс профорієнтації. За підсумками тестувань, мені запропонували низку спеціальностей, одна з яких була журналістика. І тут я відчув вогник, точніше, вогнище. Зрозумів, що це те, що мені потрібно, хоч раніше і не усвідомлював цього.

Серед переліку міст для навчання, обрав Вінницю –  одне з найгарніших міст України та одне з найближчих до мого дому. А серед вишів міста – ВДПУ ім. М. Коцюбинського, бо мені сподобався корпус і територія університету, а я по своїй природі естет (сміється). Радий, що саме «місто студентів» – Вінниця – тепер і у мене асоціюється зі студентськими роками», – каже Дмитро.

Після визначення майбутньої спеціальності, хлопець взявся за журналістське перо. В 11 класі написав публікацію «Із ПЕТ-пляшок – казкові персонажі» для всеукраїнської газети на сільськогосподарську тематику. Тему для неї шукав недовго. Сусіди Дмитра майстрували чудернацькі фігурки та казкових персонажів для свого подвір’я з пластикових пляшок. «Зробив фотографії, як міг. Написав замітку, і відправив в газету. Матеріал опублікували. Навіть отримав тоді свій перший гонорар – 150 гривень, здається. Який же був щасливий. Показував замітку однокласникам та вчителям», – пригадує хлопець.

Університетські роки допомогли зробити перші кроки в професії. Численні стажування, журналістські конкурси та майстер-класи професійних медійників робили навчання цікавішим та ефективнішим. Тож після закінчення університету у 2020 році, Дмитро перебрався до Києва, де почав працювати на місцевому телеканалі. А згодом – в рекламній агенції. Все змінилося у 2022 році.

«15 лютого я домовився про дистанційну роботу та повернувся в село до батьків. Для мене повномасштабне вторгнення було питанням часу, тож хотів бути поруч із рідними, мати можливість допомогти їм у важкий момент. Про початок нової фази війни дізнався десь о 7-й ранку 24 лютого. Традиційно переглядав корпоративний чат, щоб оцінити обсяги роботи на день. Бачу 50+ повідомлень та з контексту чату розумію, що мова не про робочий «аврал», а масовані обстріли Києва», – розповів Дмитро.

Його батько був одним з добровольців, хто пішов захищати Україну з перших днів війни. Дмитро вступив до лав ЗСУ за кілька місяців – у червні.

«Багато моїх бойових товаришів розповідали, що їх родичі плакали за ними. Але у мене, на щастя, такого не було. Від рідних я відчував підтримку свого рішення. З батьком ми чудово розуміємось, адже обидва військові. Він мене підтримує, а я його. Ще дуже приємно отримувати листи та малюнки від сестер, зберігаю їх поруч із найціннішим.

Що зроблю після перемоги? Ніколи не думав про найближчу перспективу. Напевно, розділив би радість з найближчим оточенням, із рідними. А в загальному, хочу продовжити роботу у сфері комунікацій. Я знаю, що в цьому буду найбільш корисним і зможу найповніше себе реалізувати», – додає Дмитро.

Нагадаємо,вінницькі школярі зібрали кошти на авто для ЗСУ.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: Руслана Сивак.

Головне фото: Дмитро Тетюха.