Війна - період найбільших трагедій і втрат, а також потужного психологічного та духовного зростання

Повномасштабне вторгнення подекуди змінило для українців місцеперебування та рід діяльності. Війна триває, тому і в Україні, і за її межами у кожного з нас часом бувають відчуття несправедливості, ненависті або страх. I-VIN.INFO поспілкувався з членкинею Асоціації психологів та психотерапевтів України, психологинею та гіпнотерапевткою, громадською діячкою Юлією Гнатюк про теперішній психологічний стан українців.

Який наразі загальний психологічний стан українців?

– Україна і кожен, хто відчуває себе українцем (а саме та частина громадян, яка до початку повномасштабного вторгнення переважно була в несвідомою), вперше за період незалежності, колективно (як нація) та окремо (як особистість), почала проходити активну психологічну сепарацію. Це процес психологічного або фізіологічного відокремлення від когось або чогось, що є перепоною для подальшого розвитку.

Тому війна лиш активувала цей процес у свідомості українців. Не у всіх, звичайно, але у більшості – точно.

Як би це страшно не звучало, але війна – період найбільших трагедій і втрат. Проте це й період потужного психологічного та духовного зростання, час подвигів і трансформації. Зріст завжди супроводжується болем, розчаруванням і втратами. Це не надто приємний період для нашої свідомості. Мудреці його ще називають «темним періодом душі». Але це надважливий період пошуків себе, зміна і підтвердження своїх цінностей, своєї ідентичності. Тобто – еволюція.

Я розділяю психологічний стан українців на три етапи:

– На початку війни українці були у стані хаосу, яке супроводжувалось емоційним перезбудження, станом шоку і паралізуючим страхом, бо ніхто не мав досвіду як жити, коли в твоїй країні війна.

– Прийняття рішень на етапу хаосу. Найголовніше і найболючіше прийняття, яке супроводжувалось у більшості відчуттям «власного» горя. Це усвідомлення того, що життя у старій парадигмі більше неможливе. Кожен українець у тій старій парадигмі щось лишив, чогось був позбавлений або прийняв рішення, якого би не зробив у тій парадигмі. У кожного є своя власна та унікальна історія. Саме на цьому етапі і почався процес сепарації. Старт власної еволюції.

– Наразі ми знаходимося на третьому етапі. Я його називаю періодом колективного пубертату (активна точка процесу сепарації). Якщо людина екологічно вийшла з попередніх двух етапів, то саме тут вона напрацьовує алгоритм нових дій. Це час спроб і помилок, встановлення власних правил і активне відстоювання прав.

Тому наразі загальний психологічний стан українців нестабільний, конфліктний і бунтуючий. Період виходу агресії і направлення її на розширення власних кордонів сприйняття. Важливі ризик, спроба й дія, які в подальшому визначать рівень зрілості, до якої нам варто прийти.

З якими проблемами найчастіше звертаються за допомогою до професіоналів після повномасштабного вторгнення?

– Ці запити змінювались в залежності від етапів, які нам довелось пройти, і котрі ми проходимо досі. Для прикладу, на першому етапі більшість людей турбували панічні атаки, невизначеність, страх чи розлади сну. На другому – переживання горя від особистої втрати, тривожні розлади, загострення хронічних захворювань. На цьому ж етапі багато хто вже почав відчувати прояви ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).

А на третьому – нічого не змінилось. Всі запити, які були на попередніх двох етапах актуальні й досі. Та додались теми розлучення, страх від нерозуміння куди йти і що робити далі, внутрішній бунт та агресія у дітей. Окрім того, багато запитів по психосоматиці (те, що не вирішила психіка, почало вирішувати тіло).

Якщо говорити про переселенців, які у них скарги/нарікання (можливо вони відчувають себе чужими у нових містах, недостатню підтримку)?

– Переселенці діляться на два типи.

Перший тип – це люди, які адаптувались, прийняли правила нової гри у новому місці і просто будують своє життя відповідно від своїх потреб. Такі люди не скаржаться, не нарікають. Їх запит– допомога у напрацюванні нових методів саморегуляції, вибір стратегій, які актуальні саме для того місця і тих обставин, у яких вони опинились.

А другий тип – люди, котрі прийшли до глибокого усвідомленого розчарування. Коли ти відчуваєш себе деревом без коріння. Коли усвідомлюєш, що на новому місті ти не прижився, і попереднє місце твого перебування або стало чужим і незнайомим, або повернення до нього є неможливим. Це стан «підвішеного». Головною допомогою для таких людей буде підтримка і супровід у нарощуванні нового коріння (терапія).

А для захисників та захисниць якими є найбільш гострі проблеми в психологічному плані? Як їм можна допомогти самостійно впоратись із ними під час ротації і на полі бою?

– Це надважливе питання, у якому я відчуваю своє головне покликання і бажання донести свою думку до мирних людей. Якщо його прочитає хоч один або одна захисниця, то це дасть відчуття того, що мої дослідження і напрацювання з цієї теми не є марними. Тому що, перш за все, я дослідник поведінки людини і її природи, а потім вже є гіпнотерапевтом і психологом.

Зараз всі мої дослідження спрямовані на те, щоб знайти найбільш швидкі і ефективні методи, котрі сприятимуть поверненню свідомості захисника чи захисниці в режим мирного часу .

Ми маємо усвідомити, що повернення тіла з війни живим, перша і головна задача для військового. Далі з війни важливо повернути свідомість. Це спільна праця і справжній виклик як для військового, так і для кожного, хто буде йому у цьому допомагати. Близьке оточення має бути свідомимй. Тому питання до всіх: «Чи ми достатньо усвідомлені у тому, що нас чекає з поверненням військових? Який рівень моєї зрілості ? Чи є в мені достатньо сили, щоб підтримувати? Які шляхи вирішення я можу запропонувати і куди направити людину, яка заради усіх нас ризикувала власним життям?»

Тож варто запам’ятати. З тих пір, як воїн пішов на війну, він назавжди змінюється. Він переходить межу. Так, він переходить цю межу заради захисту своєї держави, своїх близьких, але він її переходить. За нею інші закони і правила. За цією межею ти - «хижак». І для того, щоб військовий повернув свою свідомість, щоб його «хижак» відступив, потрібно:

– Зріле і свідоме близьке оточення. Яке буде підтримувати і направляти близьку людину до вирішення його проблем. Яке буде здатне взяти відповідальність у сприянні адаптації .

– Для військовослужбовця важливо усвідомити, що після повернення йому необхідний професійний супровід. Але спочатку варто дозволити своїм близьким про вас піклуватись. Далі обрати для себе когось для супроводу. Людину, яка візьме за руку, з якою ви разом шукатимете спільний вихід з темних місць вашої свідомості. Людина, яка буде і висококваліфікованим фахівцем, аби підібрати ефективні методи роботи, і тим, з ким буде комфортно.

Хочу звернути увагу військовослужбовців, які це прочитають. Дорогі наші захисники і захисниці, пам’ятайте: яка б не здавалась важка для вас ситуація, з моменту вашого повернення у неї точно є вирішення. Також є люди, які готові Вам у цьому допомогти.

Що стосується біженців. Раніше була актуальна така думка, що тим, хто за кордоном, легше, вони можуть жити для себе. Чи актуально це досі та чи насправді це так?

– Це міф, який не проходить перевірку реальністю. Куди б людина не відправилась, скрізь вона бере з собою себе. Це питання психології людини, її світосприйняття, виховання і ще великої кількості чинників.

З реальних історій своїх пацієнтів знаю, що є люди, які живуть у щоденній небезпеці. При цьому вони будують плани, мріють, кохають. Одним словом живуть, швидко адаптувавшись до нових умов життя. Так, вони мають щоденну загрозу, але вони не хворіють. А є пацієнти, які живуть в безпечних, комфортних умовах, але не можуть вилізти із депресивного розладу.

Війна принесла багато втрат. Як можна з цим впоратись? Як люди, які стикаються з цим, знаходять вихід із депресії?

– З цим неможливо впоратись. Водночас важливо усвідомити і прийняти. Ми будем завжди жити з цим болем і він ляже у нашу генетичну пам’ять. Його варто пам’ятати і передати цю пам’ять нашим нащадкам. Це обов’язок кожного: передати інформацію майбутньому поколінню про тих, хто стояв на варті цього майбутнього. А притуплює біль життя. Життя - це еволюція, а еволюція - щоденна дія, дія - відповідно, рух.

Щоб побороти депресію, треба почати рух та здвинути своє тіло з мертвої точки. Допомагає буденна рутина, виконання поставлених цілей. Наприклад, похід до фахівця чи пошук вирішення проблеми. Головне - не сидіти і не терпіти. Це мінус нашої ментальності, адже ми часто терпимо до останнього.

Можливо, є якісь універсальні поради для того, як відволіктись українцям у цей складний час, правильно висловлювати свої емоції та продовжувати жити далі?

– Ми можемо довго говорити про те яка страшна війна, скільки життів вона забрала, які наслідки вона принесла ( і це, дійсно, так), але чим довше ми концентруватимемось на деструктивності, тим більше буде укріплюватимемось у негативі. Ми даватимемо відчуття правоти, жалю до себе та до інших людей (звісно, в дозованих кількостях - то корисно), але цей стан позбавляє нас можливості діяти.

Я ж пропоную спробувати перевернути цей деструктив собі на користь. Задайте собі такі запитання: «Чому Війна може саме мене навчити? До чого саме все, що зараз зі мною відбувається, мене спонукає ? Ті, умови в яких я опинився, яким вони вчать мене бути? Яке важливе рішення я ніяк не можу прийняти?»

Найкращий лікар від усіх хвороб – це рух. Єдине, на що людина може вплинути і контролювати, – себе. Тому зараз саме час переключитись на себе і почати рух до свого самовдосконалення та піклування про себе.

Нагадаємо,жителька Чорнобаївки розповіла про злочини росіян у селі.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надано Юлією Гнатюк