Психологиня радить бути розважливими у спілкуванні з людьми, які пережили окупацію

Минуло вже понад чотири роки від дня, який для мільйонів українців став точкою відліку нової реальності. Не оминуло це й бердянців та бердянок. В окупації люди намагались пристосовуватись до змін та відкладали свої плани на невизначене «потім». Бердянка Ярина [ім’я змінено з метою безпеки] розповіла I-VIN.INFO про роки життя під окупацією, виїзд, спробу почати жити з чистого аркуша та про те, з чим зіштовхуються ВПО після переїзду. Відтак, психологиня дає поради, які допоможуть уникати травматичних запитань і коментарів до людей, постраждалих від війни.

Фото: Бердянськ до окупації. Приморська площа

Далі – пряма мова Ярини (її слова виділені курсивом).

День, коли життя розділилося на «до» та «після»

Той день почався о 5-й ранку, коли пролунав перший вибух. Він відчувся ніби за вікном. Одразу зрозуміла, що щось не так. Це були не тренувальні вибухи на полігоні, які ми час від часу чули. Пам’ятаю, що від страху не могла навіть поворухнутися. Але час боятися по-справжньому настав 28 лютого. У перший день окупації, коли російські війська зайшли в місто.

Початок окупації

У перші дні не було усвідомлення «що відбувається?», «наскільки це погано/ небезпечно?». Усе сприймалося як тимчасове й я не мала конкретної реакції. От для моєї сімʼї все було зрозумілим одразу. Вони вже переживали страх окупації ще у 2014 році, коли люди із сусідніх територій тікали у Бердянськ. Вони знали про складні умови життя на окупованих територіях Донецької і Луганської областей.

Більшість днів із початку окупації я не памʼятаю зовсім. Лиш те, що жили ми в одній кімнаті (для безпеки) й повній ізоляції, бо інтернету майже не було. Час ніби просто зупинився. А я постійно чекала того, що життя невдовзі налагодиться, і все стане, як раніше.

Переосмислення цінностей

Я мала вступати в університет у 2022-му, але вибір спеціальності став повною випадковістю. Сам мій вступ – випадковість. Коли прийшов час визначатися зі своєю майбутньою професією, мені не хотілося нічого в окупації. Не хотіла вступати, вчитися чи щось вирішувати. Тоді все моє майбутнє було невизначеним. Фактично, я відкладала життя на потім.

Усе ж я вступила на заочне відділення в український університет на бюджет. І сподівалася виїхати і вступити очно на іншу спеціальність.

А рішення говорити українською прийшло до мене саме по собі. Конкретної мотивації не було, це просто було правильно, хоч і небезпечно. Говорити своєю мовою навіть в окупації – єдиний для мене можливий шлях нагадати собі, де ти є і ким ти є. Навіть тоді, коли навколо вже немає жовто-блакитних прапорів, а будь-який натяк на символіку твоєї рідної країни знищують.

Фото: Пам'ятник на Приморській площі

Ризик заради майбутнього

Після двох років в окупації я все ж наважилася виїхати, бо навіть думка про майбутнє в таких умовах наводила жах.

Дорога на підконтрольні міста зайняла близько трьох днів. Шлях був через росію в білорусь, де вже був піший перехід до України. Усе пройшло за сценарієм, який я собі уявляла: три фільтрації, в росії і на виїзді з неї, ще одна в білорусі. Хоч я «стерла» зі свого телефону все перед перевірками (інформацію про навчання, переписки українською, патріотичні відео або фото, навіть звичайні фото заходу сонця, щоб геть не було до чого причепитися), страшно все одно було. Знаю: якби серйозно захотіли мене повернути назад, все це можна було б відновити. На перевірках намагалась говорити якнайменше й мала завчасно вигадану легенду «їду до родичів в гості».

Найбільш шокувало одне. Перед пішим переходом сказали, що я не зможу перетнути кордон через свій протермінований український паспорт. Такого стресу ще не відчувала в житті, як тоді. На останньому кроці до життя на підконтрольній Україні території мене ледве не розвернули назад. Але все обійшлося, пропустили.

Нове місто – новий аркуш життя

Коли опинилась у вільному українському місті, для мене було дивовижно, наскільки живим є світ поза окупованими містами. Було дивно жити, знаючи, що ти маєш хоч якусь надію на стабільне майбутнє. Маєш право планувати і мріяти, і все це є реальним і здійсненим в цьому просторі. Проте, розумію, три роки в окупації не пройдуть безслідно, як би я не хотіла.

Також я отримала перший досвід пошуку житла, працевлаштування та самостійного життя в чужому місті. І відчула, ніби вмить подорослішала, перестала боятися відповідальності, почала будувати плани, отримувати задоволення від знайомств з великою кількістю людей. Одним словом – жити.

Усе супроводжувалося стресом, але життя тут у всіх кипіло. А я змогла легко влитися в цей потік і відкрити для себе іншу сторону себе. Подумати не могла, що настільки пристосованою та комунікабельною можу бути. Увесь час в окупації не було жодного простору для виявлення цих рис. Та і бажання себе реалізувати там не було. Там я переживала навіть за будь-які дрібниці, а тривога межувала зі справжньою параноєю. Але тут я в безпеці. Не переймаюся тим, що роблю щось заборонене, розмовляючи своєю мовою і бажаючи для свого дому кращого. Три роки відкладала життя для цієї миті. Зараз намагаюся поспіхом встигнути все і одразу. Ніби цей час у мене можуть знову відібрати.

Спочатку думала, що мені буде надзвичайно важко в новому місці. Але мені потрібен був лиш привід проявити та показати себе світу після років окупації. Складнощі в адаптації були не більші за ті, які мають виникати, коли шукаєш собі житло, роботу і друзів в новому місці.

Бердянськ до окупації

Фото: Тетяна Щербатюк

Недоречні питання

Люди тут переживають війну по-своєму та мають абсолютно інший повʼязаний з нею досвід. Тому, часом, важко порозумітися з іншими. Вони не розуміють, як мені, я – як їм. Але це не завжди визначне в порозумінні. Після приїзду думала, що коли інші дізнаються, що я з Бердянська, реакцією буде співчуття або принаймні ввічливе мовчання. Насправді, найбільш розповсюдженою реакцією є цікавість. Але іноді люди зовсім не думають, як їхні питання можуть засмутити. Дуже не хочеться відповідати на питання, чому я виїхала. Мені здавалося, що це надто очевидно для всіх, чому люди виїжджають з окупації. А ось чомусь ніхто не цікавиться, наскільки там небезпечно чи яким занедбаним стало місто. Або чи важко морально було жити там, чи сумую я за домом. Натомість завжди цікаво, чи є у мене російський паспорт, яким шляхом їхала, чи моя родина виїхала та яка у них політична позиція. Розпитуючи це, люди зазвичай не проявляють навіть мінімум тактовності.

Коли дізнаються, що я зі Сходу, найчастіше лунає: «Ти дуже добре говориш українською». Й маю постійно нагадувати, що ми навчалися в українських школах, і бердянці вміють говорити українською. Найнедоречніший коментар чую кожного разу, коли виявляю хоч якусь мінімальну тугу за домом. Відповіді зазвичай: «Так поїдь» або «Чому не поїдеш?» І нерідко в мій бік лунають жарти типу «сепаратистка», коли ти випадково переходжу на суржик, або «засланка», наводщіца», коли фотографую якісь місця.

Біль

Найболючіше бачити подекуди переконаність інших, ніби наші території не повернуть. Тим більше, коли це супроводжується словом, яке використовують російські солдати, говорячи про проукраїнських громадян, – «ждуни». Таке враження, ніби деякі люди, які ніколи не були під загрозою окупації, чиї міста і домівки цілі, готові віддати весь схід, тільки б війна закінчилася. Тоді виникає враження, що ніхто, крім нас, нашим домом не переймається. На мою думку, це знущання з людей, які чекають на деокупацію та повернення додому.

Мрія

За домом сумуватиму завжди, хоч і рада, що всі тривоги і проблеми, що були там, позаду. Моїм бажанням назавжди буде повернутися додому, в український Бердянськ. Я хочу кращого майбутнього не лише для себе, а для всієї своєї родини і для всіх, хто відкладає там життя на потім.

Фото: Бердянськ до окупації. Вигляд на море на Приморській площі

На що варто звернути увагу у спілкуванні з ВПО та людьми, які пройшли окупацію

Історія Ярини вкотре доводить, що українському суспільству варто навчитися спілкуватись із людьми, які пережили окупацію, та загалом усіма, які вимушені були покинути свої домівки. Адже нам варто коректно взаємодіяти та спільно будувати наше майбутнє.

Психологиня Юлія Павлова радить не вживати слова-тригери та не вдаватися до болючих коментарів:

«Важко визначити універсальні слова-тригери, оскільки кожна людина, яка виїхала з ТОТ або переїхала з прифронтових територій в умовно безпечні регіони, має свій досвід та свої тригери, спогади, асоціації».

За її словами, можна виділити найбільш поширені слова-тригери:

ВПО-шка. Деякі вважають, що це лагідне звернення до внутрішньо переміщеної особи та насправді це зверхність і знецінення.

Біженці. Такий термін справді існує, але люди переміщені через війну в межах України не є біженцями. Тому термін некоректний і для декого болючий.

«Є визначена термінологія, наприклад ВПО (внутрішньо переміщена особа) або людина, яка переїхала через війну. Якщо важливо зазначити географічно, то можемо говорити, що людина зі сходу України або вказувати конкретно регіон/район – людина з Донеччини, Луганщини, Херсонщини тощо», – наголошує психологиня.

Деякі люди також використовують звернення: східняки, донбасята, східняцьке, донецьке/луганське бидло та інші.

«Проте, навіть жартома так казати не треба, якщо тільки сама людина не називає себе таким чином у жартівливому форматі і дає дозвіл так казати своїм близьким», — наголошує Юлія Павлова.

Як вона підкреслює, це знецінення людини, її протиставлення як ворога, навіть у формі жарту, та робота на російське ІПСО. Умовно це як пожартувати, що жінку зґвалтували, бо вона надто красива, і це нібито треба сприйняти, як комплімент. Або казати на постраждалу від домашнього насильства людину «тєрпіла».

«Якщо ви побачили смішний провокативний мем і хочете поділитися зі своїми друзями або колегами ВПО – краще уточніть, чи їм ок бачити такий гумор, а далі вже обмінюйтеся на здоров’я», – зазначає пані Юлія.

Також є тригерні теми, які або краще уникати, або говорити обережно. Наприклад, виплати та допомога ВПО. Оскільки часто це вказує ніби на привілейований статус. Тому, радить психологиня, не потрібно казати: «Вам же допомагають», «Ну звісно, ви тут отримали пільги». Не варто порівнювати нинішнє місце перебування людини з її рідним містом й питати «Де було краще?», «А що – тут краще?», «А чому тоді виїхали?». Порівнювати досвіди також недоречно: «Хоч я і місцева, та я теж орендую житло», «Я б ніколи не виїхала зі свого міста».

«Ми не можемо передбачити усі тригери, краще реагувати на стан та емоції людини, – зауважує пані Юлія. – Якщо її щось зачепило – перепросити, можливо уточнити, що саме, аби надалі не піднімати цю тему. Та пояснити, що ви не хотіли завдати болю».

Безумовно, українцям та українкам може бути цікаво дізнатися про досвід одне одного. Проте в такі моменти варто пам’ятати, що Україна – країна із найбільшою кількістю людей із різним досвідом. ВПО з 2014 року та 2022 року, двічі переміщені люди, військовослужбовці та їх рідні, ветеранська спільнота, люди які виїхали в Європу і повернулися, люди з проукраїнською позицією, які залишаються на тимчасово окупованих територіях.

«Звісно, інший досвід цікавий та подекуди незрозумілий, і можуть виникати питання: «Чому не виїхали одразу після окупації?», «Яка політична позиція рідних?», «Чи є російський паспорт?». Тема окупації та виїзду досить вразлива і болюча, – зазначає психологиня. – Людина в умовах окупації могла чинити дії, що протирічать її цінностям – взяти документ, аби вижити. Не всі захочуть цим ділитись (і не тому, що вони агенти фсб, а через сором або відчуття провини). Водночас не всі можуть зрозуміти, бо поки не маєш такого досвіду, може здаватися, що ти вчинив/вчинила би інакше. Якщо вам дуже цікаво і хочеться дізнатися більше про досвід людини, завжди починайте з питання, чи готова вона говорити про цей досвід. Якщо людина дає згоду, почніть із безпечних нейтральних тем. Наприклад, побуту: як його організовували в умовах окупації, як підтримували зв’язок з рідними та друзями на підконтрольній території, чим підтримували себе. Потім, якщо людина не проти, можете переходити до більш вразливих та особистих тем. А краще попросіть людину розповісти те, що вона сама готова розповісти».

Трохи статистики про ВПО на Вінниччині

Станом на 1 березня 2026 року у Вінницькій області на постійному проживанні перебуває майже 177 тисяч внутрішньо переміщених українців та українок. Із них 1433 особи – маломобільні, 52 289 осіб – діти.

Для ВПО держава надає грошову допомогу, допомагає у вирішенні питання з житлом та забезпечує медико-соціальний догляд. Так, у Вінницькій області можна скористатися такими можливостями:

- виплати грошової допомоги впродовж перших місяців після перебування в окупації;

- послуга притулку для маломобільних ВПО;

- компенсація до 70% вартості нового житла;

- довготривалий медико-соціальний догляд.

Окрім цього, для внутрішньо переміщених людей вінницька громада влаштовує різноманітні заходи, як-от терапевтичні або розважально-оздоровчі. А також надає деякі безкоштовні можливості для дітей ВПО.

Довідково про Бердянськ:

Цьогоріч, 27-го лютого, пройшло 4 роки окупації міста Бердянська. Після окупації російська влада розмістила свої підрозділи в адміністративних будівлях та взяла під контроль інформаційний простір. У місті запрацювали російські телеканали, а місцеве радіо перейшло під контроль окупантів. Зафіксовано випадки викрадення та незаконного утримання людей, які не підтримували нову «владу.» Ситуація з базовими потребами погіршилася: мешканці регулярно стикаються з перебоями у постачанні електроенергії, води, газу, медикаментів та продуктів. Окупаційна адміністрація також заселяє порожні житла бердянців та бердянок військовими або громадянами рф. Попри окупацію, у Бердянську триває партизанський опір, а Збройні сили України завдають ударів по військових об’єктах окупантів.

Попри всі виклики Бердянськ досі залишається серцем українського «Азову», а бердянці та бердянки чекають повернення додому.

Команда I-VIN.INFO готує документальний фільм про окупацію Бердянська на свідченнях бердянців та бердянок. Наші читачі вже можуть ознайомитися із тизером.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

**

__________

Увага! Візуальний контент згенеровано штучним інтелектом!

Контент частково згенеровано штучним інтелектом!

Читайте також: 1500 гривень пенсіонерам та нові правила в’їзду в ЄС: квітневі зміни в Україні

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Головне зображення: згенеровано за допомогою ШІ

Фото: надані Яриною та Тетяною Щербатюк

Інфографіка: Тетяна Щербатюк