Голова Вапнярської громади Олександр Горенюк розповів, як долали важкі моменти під час війни

Повномасштабне вторгнення рф торкнулося життя кожної громади України. Однією з таких, де найбільший вплив прийшовся на соціальну сферу, стала Вапнярська громада Вінниччини. Тож, аби дізнатись, як вдалось втримати стабільність в громаді та зберігати спокій серед населення, I-VIN.INFO поспілкувався з головою громади Олександром Горенюком.

-Як громада зустріла повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року?

Точно скажу, що до кінця дня 24-го лютого я ініціював створення мобільної робочої групи. Вона мала статус Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). На період формування групи було близько 300 охочих долучитись. Та за певними критеріями в той період часу відібрали 32 особи з числа працівників апарату селищної ради, старостатів та просто активних хлопців. Наступного дня вони отримали зброю в Тульчинському батальйоні територіальної оборони (ТРО). Це все було з дозволу військової адміністрації і під особисту відповідальність кожного. Звісно, не обійшлось без проблем, та незабаром був знайдений компроміс і процес налагодився. Через місяць був вимушений здати зброю у силу політичних обставин, які склались тоді.

У свою чергу, хлопці продовжили чергувати на своїй території, як окремий підрозділ від Тульчинського батальйону ТРО. Через їх блокпост за добу проїжджали 1000-1500 людей. Працювала і система відеоспостереження.

Протягом перших двох тижнів війни існувала така собі «турбо режим». Згодом настала певна адекватність і розуміння того, що ми робимо і що робити далі. Створили оперативний штаб 26-27 лютого, облаштували ще кілька блокпостів, організували комунікацію на рівні трьох прилеглих територій і колишніх районів - Томашпіль, Крижопіль, Тульчин, Студенна.

Постійно комунікували з цими блокпостами, на випадок надзвичайних ситуацій тримали контроль. 80% часу проводив в кабінет, практично жив, при тому що живу недалеко від селищної ради. Забігав додому на кілька хвилин і - назад на роботу.

-Чи був у вас план дій на випадок повномасштабного вторгнення?

До початку війни у нас був опрацьований приблизний алгоритм дій на випадок подібної ситуації, але не такої важкої. Мобілізували всі резерви, які в нас були, а також створили недотрокані запаси продуктів та пального. Неподалік від нас Придністров’я розташоване, то певні ризики і страхи були.

Та ми взяли на контроль енергоресурси: бензин та дизпаливо почали видавати лімітовано - 10 літрів в бак для транзитного транспорту за умови його наявності. Водночас була вимога до відповідних керівників АЗС, що дві тонни бензину та дві тонни солярки мають стояти як недоторканий запас. Наступного дня (25 лютого) прийшло розпорядження військової адміністрації, що потрібно це зробити. Вже за перших чотири години війни в нас стояло два блокпоста, працювали люди, котрі все контролювали.

Ризики для громади були однозначно, особливо - втрата стабільності. Тому намагались комунікувати зі всіма силовами структурами і не допускати будь-які прояви панічного настрою.

-Чи можете пригадати найстрашніший момент?

На третій день повномасштабної війни на територію вокзалу заїхало дві машини з військовослужбовцями без розпізнавальних знаків. Два автобуси були повністю заповнені різноманітною зброєю. Вони відмовились надавати будь-які документи. А СБУ і контррозвідка тоді постійно повідомляли, що у нас можуть діяти диверсійні групи, одягнені в форму ЗСУ. От уявіть: близько 50 військових зупинились на Привокзальній площі випити каву о 7-й ранку. У нас на той момент вже була створена група швидкого реагування. Ми до них підійшли, я представився як селищний голова і запитав, куди вони їдуть. На що мені відповіли: «Яке ви маєте право питати? Ми їдемо туди, куди нам потрібно». У мене був шок, тому що до того всього вони спілкувались переважно російською. Дочекались поліції, яка тоді була трохи недієздатним підрозділом. Вони пристосовувались до воєнних умов приблизно через тиждень, допоки не зрозуміли весь свій функціонал.

Втім, питання вирішили, автобуси поїхали, але так і не було зрозуміло, хто вони і куди відправились. Вокзал - стратегічний об’єкт. На той період навіть 20 добре озброєних людей могли швидко захопити інфраструктуру Вапнярки. У нас не було нічого. Наші хлопці були просто партизанами зі зброєю, які супроводили тих бійців до виїзду із селиша.

Завдяки підприємствам і установам, які знаходяться на території громади, згодом була організована охорона та контроль за ситуацією.

Потім було дзвінків з десять від різних знайомих чи далеких родичів з-за кордону, щоб відправляв до них свою сім'ю - доньку з онуком та дружину. Але вони сказали, що нікуди не поїдуть. Нехай ми й живемо в межах території вокзалу, але нікуди не їдемо й до сьогодні.

-На що все таки найбільше вплинула війна?

Війна серйозно вплинула на соціальне життя громади. Територія Вапнярської громади була одним із «зелених коридорів», по котрому мінімум півтора місяці постійно хтось прямував на Могилів-Подільський (тобто, кордон з Молдовою) та на Захід. Це була евакуація. У нас практично два тижні магазини були пусті, адже люди купували все по дорозі. Тоді Центр надання соціальних послуг централізовано взяв на себе функцію прийому та розподілу переселенців, як і гуманітарний штаб. Там було десь 65 ліжок, тобто, зупинялись транзитом на ніч 100 людей: заїхали, вмились, випили чаю, поїли. Центр й далі тримав комунікацію з цими людьми. Ми постійно публікувалителефони Центру і навіть до цього часу люди дзвонять, бо їм транзитом треба десь переночувати.

-Скільки у громаді внутрішньо переміщених осіб та як їх підтримують?

Із зони активних бойових дій проживають люди на постійній основі, продовжують транзитом їхати люди. Люди постійно проживають в Центрі надання соціальних послуг. Їм виділили кімнати, створили умови для проживання. На постійній основі наразі лише у Центрі проживають близько 30 осіб. Вони вже знайшли якусь зайнятість, тому звертаються за допомогою тепер не так активно.

Зокрема, керівництво громади та Центр створив реєєстр житла, який пропонував під розселення низку місць, адже у Центрі проживали спочатку лише ті, хто їхав транзитом. Особисто у мене півтора місяця проживали дружина та донька військовослужбовця.

Загалом на сьогодні в межах громади зареєстровано близько 750 осіб.

Якщо говорити про підтримку, то ми продовжуємо співпрацю з великою кількістю гуманітарних штабів та благодійних фондів. Запаси теж є, бо розуміємо, що війна невідомо коли закінчиться.

-Можливо, у вас є й релоковані підприємства?

Є певні ризики стосовно повітряної атаки, тому наші пропозиції по розміщенню модульних будівель для внутрішньо переміщених осіб чи релокованих підприємств не реалізувались. А ще на початку війни у нас осіло приблизно півтори тисячі людей і ми хотіли облаштувати тимчасове житло для них. Втім, більшість проїжджали транзитом.

З іншого боку, деякі мешканці нашої громади, які мали бізнес, одразу виїхали з усім ресурсом і з’явились лише через 3-6 місяців.

-Чи надається допомога родинам захисників та захисниць України?

Є облік сімей військовослужбовців. Якщо перших півроку у нас був ресурс і ми могли роздавати всі надлишки, які були, то зараз цей потік ресурсу дещо обмежений. Але разом з тим родини військовослужбовців отримують фінансову допомогу. Вони розуміють, що є люди, які втратили все, і їм теж потрібно виділяти якусь допомогу. Наші громадяни мають як мінімум спокій завдяки бійцям, які воюють на передовій. На жаль, є загиблі, ті, які віддають найдорожче, що у них є.

Раз на місяць ми або приїжджаємо до них, або за зверненням цих родин надаємо гуманітарну допомогу за підтримки Вінницької обласної і районної військових адміністрацій.

Крім цього, підтримуємо сім’ї в плані комунікацій, супроводу та забезпечення. Співпрацюємо з різними волонетрами, міжнародними організаціями, які надають психологічну та юридичу допомогу, зокрема.

Окрім державних виплат, у громаді в межах фонду місцевого бюджету виділяються 20 тисяч на поховання загиблих бійців. Варто зазначити, що з 2014 року у нас не було загиблих, лише поранені або травмовані. Та й ті знову пішли далі служити. Перші повідомлення про загибель земляка отримали 4 березня 2022 року. На жаль, він став першим для громади, але не останнім. В громаді важко переживають втрати. Усіх загиблих зустрічаємо коридором пошани. Але треба триматись. І кожному на своєму місці працювати для нашої перемоги! Сила нашої нації в єдності!

Що там ШІ?

Ми запитали у штучного інтелекту (ШІ):

«Вапнярська громада — яка вона?»

Отримали таку відповідь:

«Вапнярська сільська громада була створена у 2015 році в результаті адміністративно-територіальної реформи. Вона входить до складу Хмельницького району та налічує 7 населених пунктів. Головним населеним пунктом громади є село Вапнярка, де проживає більшість мешканців.  

За даними статистики, на 2021 рік на території Вапнярської сільської громади проживало близько 4 тис. осіб. Головними галузями промисловості є сільське господарство та деревообробка».

Як ми раніше попереджали, штучний інтелект може давати неточну інформацію. Так сталось і цього разу.

Тому спростовуємо неправдиві факти стосовно Вапнярської громади, надані ШІ:

Громада утворилась не у 2015 році, а у 2016 році. Входить до Тульчинського, а не до Хмельницького району (тим більш, Хмельницький район є у Хмельницькій області, на Вінниччині — Хмільницький).

До складу громади входять не сім, а шість населених пунктів — селище Вапнярка і села Антопіль, Вербова, Високе, Колоденка, Марківка. Центром громади є не село, а селище Вапнярка.

Станом на 1 січня 2022 року тут проживають 9304 осіб.

Сільське господарство, дійсно, розвинене у громаді, а ось деревообробка не є головною галуззю. Проте одним з бюджетоутворюючих сегментів промисловості є «Укрзалізниця», а станція Вапнярка — одним з найбільших залізничних вузлів Одеської залізниці.

А ось зображення Вапнярської громади, надане штучним інтелектом:

Увага! Зображення від ШІ теж можуть не відповідати дійсності.

Нагадаємо,у Вінниці планують допомагати переселенцям у співпраці з IOM Ukraine.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надані Олександром Горенюком