Прапор з підписами наших захисників подарували волонтеру Павлу Мигуну

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну змінилось життя всіх українців. Хтось виїхав за кордон заради безпеки дітей, дехто розпочав волонтерити, хтось став до лав Збройних Сил України. Історія кожного українця несе усе: біль чи страждання, гнів, відчуття несправедливості, але завжди – бажання Перемоги. У вінницькій школі № 29 є національний стяг України, який має унікальну історію, пов’язану з нашими захисниками, повідомляє I-VIN.INFO. 

«Лікар вінницького ліцею №29 Валентина Василівна неодноразово допомагала нашим захисникам. Якось під час нашої розмови я дізнався, що її чоловік Руслан захищає нашу рідну Україну від рашистської навали. Почув страшну історію його служби ще в АТО: він добу пролежав з биркою як 200-й. У нього було вкрай важке поранення, контузія, госпіталі. Пройшовши усі випробування, під час вторгнення рф на нашу землю Руслан без вагань пішов захищати Україну. Я зв'язався з ним, отримав потрібну інформацію і – в дорогу. Нас уже чекали в Донецькій області. Їх бригада частково брала участь в обороні Сєвєродонецька. Заздалегідь Руслан із побратимами підписали нам прапор. Це і «Старшина» із Жмеринки, «Челентано» з Херсонщини, і «Турист», і «Вредный дед» з Луганщини, «Хьюстон», «Фортовий» з Вінниці, Запоріжжя та багато інших», - розповідає історію прапора, який підписали захисники України, учасник бойових дій на Сході у 2015-16 роках, волонтер та завідуючий відділом біології Вінницької обласної станції юних натуралістів Павло Мигун. 

Один із захисників, який залишив свій підпис на прапорі, Андрій Лебідь розповідає: «З початку повномасштабного вторгнення я пішов у тероборону. Але через деякий час мені сказали, що потрібно йти у лави Збройних Сил України. Фактично у мене була доба на збори, та за цей час я усвідомив кілька речей: я воюю заради своїх близьких та заради усіх українців. Так, я сумую за своїми рідними, особливо за маленьким сином, але мене гріє думка, що ми скоро побачимось, а ця війна буде позаду. Зараз найголовніше, щоб наші діти не жили у страху побачити ракету за вікном, чи щоб звичайний шум літака не зміг навіювати їм негативні спогади про цей час».

Прапор з підписами захисників України подарували волонтеру Павлу Мигуну при зустрічі, як знак вдячності за підтримку учням ліцею №29 та учасникам проєкту «Патріотизм в юннатівському колі», куратором якого є пан Павло. Після перемоги вони планують створити музей, де і помістять цей святий експонат.

Активно волонтерив пан Павло ще з 2016 року. А в перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну він разом із своїми учнями допомагав безпосередньо Військово-медичному центру Центрального регіону та реабілітаційному центру. Потім двома бусами з гуманітарною допомогою він два рази побував під Ірпенем, на позиціях під Макаровом, в Тростянецькому районі на Сумщині, Новоград-Сіверському районі на Чернігівщині на прикордонних позиціях ЗСУ, три рази на Миколаївщині, на позиціях в Ізюмському районі на Харківщині, в Краматорську, Добропіллі на Донеччині. 

Волонтер зазначає, що страху не відчуває, адже у нього є мета, до якої він впевнено йде. Обстрілів не боїться ще з часів АТО, а тим більше, коли на передовій побратими. Додає, що навпаки хочеться в такі моменти бути поряд з ними, закрити собою небо над ними від того жахіття, що несе «руський мір».

Водночас чоловік пригадує: «На початку своєї волонтерської діяльності рідним не говорив, що їду на передову з допомогою, але з часом вони дізнались. Кожну мою поїздку вони тримають на контролі: де я знаходжусь, як хлопці, як обстановка».

І додає, що з-поміж усього найважливіше – це зустріч з військовими. Їм не так важливо що ти їм привіз, важлива увага, що про них пам'ятають і ти ніби частинка того домашнього, рідного, близького. Вони наче діти біжать до тебе, щоб обійняти і потиснути руку. А найбільше вражає їх впевненість і оптимізм. Вони не мають зневіри, плачу чи жалю. Виснажені, але впевнено йдуть до Перемоги.

«Згадую поїздку на Сумщину. Ще за 15-20 кілометрів до Тростянця ми бачимо, які тут йшли бої: спалена ворожа техніка, залишки гільз від снарядів. І ось довгоочікувана зустріч з моєю колегою Ольгою Мовенко, яка готує їсти нашим танкистам і реактивникам. Ольга розповіла, як знущалися окупанти над чоловіками, а потім розстрілювали, як викрадали людей, про яких досі нічого не відомо, як не давали хоронити людей, як знайшли в лісі жінку, яка вказувала нашим захисникам місце розташування ворожої техніки. Також спілкувались з директором Палацу дітей та юнацтва, де внутрішій двір у ямах від розривів снарядів, як орки-мародери повиривали телевізори, оргтехніку, спортивні мати та як неодноразово прикладали зброю до голови і змушували зрадити Україну. І так в кожній поїздці...», - розповідає одну з історій Павло Мигун.

Та складно не лише захисникам, а й їх рідним, які хвилюються за них кожної миті. 

«Прийшла війна і внесла свої корективи, свої правила ... Безжально почала заходити до кожного в дім і наш дім став не виключенням! До лав захисників приєднався батько моєї дитини. Дитини, яка так хоче жити у повноцінній сім'ї, дитини яка хоче відчувати тепло батьківських рук, обіймів, розмов. Важливо відчувати це все в реалі, а не в телефоні один раз у п'ять днів. Важко дивитися, коли темними ночами плаче твоє дитя і вимагає, щоб його тато був поряд. Мій син постійно запитує, коли приїде тато, а я відповідаю – скоро. І так ми живемо, живемо в цьому очікуванні, що наше «скоро» скоро настане! Віримо в Перемогу! Віримо, що все буде добре! Віримо в нашу скору зустріч. Ми сильні, вільні, незалежні і так буде завжди!», - ділиться своїми переживаннями дружина захисника України Світлана Лебідь.

Нагадаємо, перший в Україні сухий басейн відкрили переселенці у Вінниці.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал. 

Фото надані Павлом Мигуном