Станом на вересень минулого року вдалось задокументувати близько 20 000 справ

Волонтерський проєкт фіксації воєнних злочинів розпочався 7 квітня 2022 року. Тоді, коли були звільнені перші території України після повномасштабного вторгнення рф в Україну. Тоді, коли увесь світ дізнався про жахливі наслідки перебування армії рф на території України. Саме тому волонтери збирали свідчення злочинів росіян: тортури, вбивства, згвалтування мирного населення. I-VIN.INFO поспілкувався з волонтеркою проєкту фіксації воєнних злочинів Іриною Ярошинською та дізнався, скільки справ вже передали до Міжнародного кримінального суду.

-Як розпочався проєкт та чи були якісь зміни у роботі за цей час?

Воєнні злочини мав фіксувати Офіс Генерального прокурора. Проте там зрозуміли, що їх багато і потрібна допомога волонтерів. Тих людей, котрі б допомагали «по гарячих слідах» фіксувати воєнні злочини, щоб докази не зникали. От з того часу наша волонтерська група працює у цьому напрямі.

Якщо ми говоримо про певні зміни, то невеликі відбулись. Робота починалась з документування воєнних злочинів. Але коли почали працювати і побачили, які жахливі історії відкриваються, розуміли, що не можна це просто залишити в архівах чи судових справах. Ми прийняли рішення додатково робити проєкт з інформування. Тобто, це журналістський проєкт, де розповідаються людські історії. Для цього обов’язково беремо дозволи у наших свідків. Тому у нас два напрями: документування та інформування. Всі матеріали, які отримуємо в процесі інформування, розміщуємо на YouTube та Facebook.

-Яка різниця між документуванням злочинів та воєнною журналістикою?

Різниця колосальна. Документуючи злочин, як журналіст, я бачу кричущий доказ або факт, який потрібно винести на початок історії. А в документуванні цього немає. Тут ми маємо працювати чітко за встановленим протоколом: ставимо питання, отримуємо відповідь, занурюємось у деталі, які у звичайній журналістиці не потрібні. Та це необхідно, аби встановити злочинців, умови в яких були люди, притягнути винних до відповідальності тощо. Тому робота документаліста більш кропітка, займає набагато більше часу. У журналістиці, згідно із стандартами, нам достатньо вислухати одну точку зору і дати можливість висловитись комусь іншому. Водночас, у документуванні варто знайти щонайменше від двох до п’яти свідків, які підтвердять ці слова. Коли треба по ходу документування робити якісь уточнення, то їх дають з готовністю. Люди, які постраждали, хочуть розповісти свою історію.

Тому робота над документуванням займає набагато більше часу, ніж просто написати журналістський матеріал.

-Як ви знаходите історії?

До нас люди можуть звертатися самі, аби розповісти свою історію. Проте у нас є група, яка виїжджає на звільнені території і працює саме там. Для прикладу, перед Новим Роком я лише закінчила працювати з Харківською областю (місто Ізюм), де було багато катувань. А минулого тижня - над матеріалами по Енергодару. Хоч місто досі знаходить в окупації, але багато мешканців змогли звідти виїхати. Мешканці, які пережили тортури, незаконне позбавлення волі, тримання в підвалах, катування, змогли виїхати на територію підконтрольну Україні. Таким чином і зустрічаємось з ними, аби вони надали свої свідчення. Та дуже багато ми ще дізнаємось тоді, коли звільнять всю Україну, адже те, що зараз робиться в тому самому Енергодарі, то страшне.

Станом на вересень минулого року було задокументовано близько 20 000 справ. Особисто наша група зафіксувала 120 кейсів і 14 з них вже передано до Міжнародного кримінального суду. Крім цього, стало відомо, що в Гаазі починає формуватись робоча група для розгляду справ України та росії.

-Чи можете пригадати історії, котрі запам’ятались найбільше?

Кожна історія запам’ятовується. Якщо згадувати по часу звільнення… У Чернігівській області це історія 14-річного хлопчика, якого пораненим вивезли на територію Білорусі. Там його документи готували на дитячий будинок і батьки б не побачили свою дитину до 18-річчя. Завдяки роботі волонтерів вдалось відправити сестру хлопчика в Білорусь. Вона встигла за кілька днів до передачі документів в дитячий будинок забрати свого брата. Також це село Ягідне, де протягом місяця близько 350 людей проживало у підвалі місцевої школи.

У Тростянці Сумської області це історія про українку, котра в мирному житті була квіткаркою. З початку повномасштабного вторгнення вона стала коригувальницею і її вирахували. Дуже жорстоко катували, вбили, закопали на території елеватора, її довго шукали, а знайшли у день народження. Чоловік у неї - корінний росіянин. На наших очах у його свідомості відбулась трансформація.

В Ізюмі Харківської області - це бомбардування дев’ятиповерхового будинку на вулиці Першотравневій. Там зруйнували повністю під’їзд. Тоді загинули близько 60 людей. Дехто казав, що на той момент вони були ще живі. Звідти кричали і простягали руки, але через постійні бомбардування рятувальники не мали можливості підійти до місця. Роботи з розбору завалів розпочались тільки через місяць після бомбардування. Місто було під окупацією, але росіяни дозволили розібрати завали. Тоді ж вразила історія однієї 81-річної жінки у якої в цьому будинку загинув весь її рід. Це десь дев’ять людей: діти, внуки, правнуки... Вона залишилась жива, тому що була у власному будинку.

Можна пригадати і катування людей у підвалах. Коли рашисти бачили, що людина вже не може, викидали її через дорогу, щоб вона помирала далі десь там.

Якщо це Маріуполь, то історія жінки, яка вивозила дітей під обстріли.

У Енергодарі - це знову тортури. Рашистські окупанти примушували працівника станції стрибати у басейн з відпрацьованим ядерним паливом. Він відмовлявся і його жорстоко побили. Він помер. Це і катування «звонок Ильичу»: телефонний апарт приєднують до мочок вух, пальців рук та ніг, його крутять для вироблення електричного струму. Одному чоловіку хотіли так зробити, але у нього не тримались проводи. Тоді окупанти намочили вату, встромили її у вухо і туди ж провід.

Медпрацівники намагались хоча б трохи допомагати землякам у Енергодарі. Коли їх викликали до таких побитих людей (в основному це були працівники атомної станції, приватні підприємці), вони казали, що в них немає з собою необхідних ліків. Їх забирали з собою в лікарню і хоч на якусь добу ці люди опинялись в лікарні. Їм надавали допомогу, а на інший день за ними приїжджала машина.

-Чи не були у вас моменти, коли опускались руки?

Психологічне вигорання є. На початку ми проходили навчання про те, як себе поводити, та воно не дуже допомогло. Ти просто тонеш у цьому болю та сльозах, бачиш як знищують Україну. Злітають всі установки, тому що важко психологічно бути у цьому негативі. Були і у мене моменти, коли опускались руки і думала, хто б це зробив замість мене. Доводилось видихати, брати себе в руки та працювати далі.

Також була ситуація, коли було багато роботи, але не було сил працювати. Я кинула у Фейсбук пост з проханням допомогти зробити технічну розшифровку відео, які я далі перевожу у протоколи документування. І відгукнулись вінницькі колеги та навіть з області, за що я безмежно вдячна. Ми разом вийшли з емоційної ями.

Тож, маємо триматись, тому що нам потрібно довести цю справу до кримінального суду. Винні обов'язково мають понести покарання.

Нагадаємо,«Ордер на арешт путіна прискорить процес глобальної деміфологізації росії», - Євген Магда.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото та відео:соцмережі проєкту