Інтерв’ю з капітаном Збірної України з волейболу Олегом Плотницьким

Волейбол в Україні є одним з найпопулярніших видів спорту, а українські волейболісти вже давно доводять свою конкурентоспроможність на європейському та світовому рівнях. Одним з найкращих українських волейболістів сучасності є Олег Плотницький – капітан Збірної України та гравець італійської команди «Сір Сафети Суса Перуджа». I-VIN.INFO поспілкувався із паном Олегом про початок його волейбольної кар’єри, виступи на чемпіонаті України, адаптацію до італійської волейбольної ліги та майбутнє волейболу в Україні.

— Ви пам’ятаєте, як вперше взяли до рук волейбольний м’яч та почали робити перші кроки в цьому виді спорту?

— Перший раз батько взяв мене на тренування, коли мені було шість років. Ми тоді жили в Хмельницькому і він тренував старших хлопців, а я міг взяти собі м’ячик і побахкати його об стінку. Пізніше це переросло в повноцінні тренування, я потрапив в групу, яку тренував мій батько.

— Ви народилися у родині волейболістів. Як думаєте, це ваші батьки мотивували вас займатись волейболом в дитинстві, або ж це був ваш свідомий вибір?

— Мене ніхто не мотивував, мені самому захотілося. Я пробував себе в легкій атлетиці та плаванні, але в мене не дуже виходило. Крім того, мій батько якраз був тренером з волейболу, тому мій вибір впав саме на цей вид спорту.

— В Україні ви виступали за харківський «Локомотив», з яким ви вигравали «золото» чемпіонатів України. Як би ви сьогодні для себе могли охарактеризувати той етап вашої кар’єри?

— Це один з найважливіших етапів в моїй кар’єрі. По-перше, це був початок моєї професійної кар’єри. По-друге, тренер вирішив змінити мою позицію. Раніше я був діагональним, а тодішній тренер «Локомотива» Юрій Філіппов поставив мене догравальником. Спочатку мені це не дуже подобалось, але на першому ж чемпіонаті Європи U-20 я став кращим догравальником. Саме тоді і зрозумів, що Юрій Іванович прийняв правильне рішення. Окрім того, що я розвивався в спортивному плані, я тоді ще й отримував особистий досвід, адже грав в команді з дорослими дядьками, які давали мені цінні життєві поради.

— У 2017 році ви отримали запрошення в італійську команду «Веро Воллей Монца». Розкажіть, які принципові відмінності між українським та італійським волейболом ви помітили одразу і які головні труднощі виникли у вас в процесі адаптації?

— Головним викликом була мова, адже я не володів тоді англійською досконало, не кажучи вже про італійську. На щастя, там був гравець з Чехії, який мені дуже допомагав. Ми знайшли з ним якийсь мікс українсько-чесько-польської мови і трохи один одного розуміли. Що стосується відмінностей, то вони були практично у всьому. Атлетизм, швидкість, технічна сторона та підхід до гри повністю відрізняються. Зі спільного хіба що висота сітки та розмір майданчика.

— Як ви вважаєте, що саме український волейбол може взяти у італійського і навпаки?

— Український волейбол міг би взяти все від італійського досвіду. Українському волейболу треба дуже сильно підтягуватись до європейського рівня. Вже непогано, що ми маємо професійну лігу, непогані спортзали та відеоповтори, але це ще не той рівень. З іншого боку, добре, що під час війни ми зберегли хоча б такий рівень. Після перемоги вже можна буде думати про те, як розвиватись далі.

— Яким своїм спортивним досягненням ви пишаєтесь найбільше і чому саме ним?

— Це «срібло» чемпіонату Європи. Це були перші медалі такого рівня в історії незалежної України для чоловічого волейболу. Ми були першими в історії і навіть коли хтось після нас виграє той чемпіонат, або займе призові місця, то ми все одно залишимось першими, хто це зробив. Коли я згадую та розмовляю про ті часи, то досі бігають мурашки по шкірі.

— Які цілі ви ставите для себе, як для спортсмена, в найближчому майбутньому?

— Зараз триває чемпіонат Італії і дуже хотілося б його виграти. Я не люблю сильно загадувати заздалегідь, тому ставлю цілі і йду до них крок за кроком. Перша ціль – це фінал чемпіонату Італії і повернення команди в Лігу чемпіонів.

— Чи є наразі в Україні спортсмени, які, як і ви, достойні грати у найсильнішій волейбольній лізі?

— Впевнений, що є. Василь Тупчій, Ілля Ковальов, Владислав Щуров та, по суті, всі гравці нашої збірної готові до цього. Є багато гравців, які зараз показують гарну гру на чемпіонаті України і теж зовсім скоро будуть готові грати за найсильніші клуби світу. Я насправді дуже чекаю на українців в чемпіонаті Італії, адже я тут вже дуже довгий час залишаюсь єдиним представником нашої країни.

— Як, на вашу думку, сьогодні можна мотивувати дітей та молодь звернути увагу на волейбол та розвивати себе саме у цьому виді спорту?

— Волейбол в Україні ще треба розвивати, але не впевнений, що це зараз на часі. Було б добре, якщо б наші тренери їздили закордон і отримували досвід від європейських тренерів і потім впроваджували його у нас, але зараз це неможливо. «Прометей» та «Епіцентр» відкрили свої академії, що теж є чудовим рішенням. Таких академій має ставати більше, щоб діти розуміли, що у них є можливість побудувати професійну спортивну кар’єру і заробляти волейболом собі на життя.

— Чого нам чекати від національної збірної на груповій стадії «Золотої Євроліги» у травні?

— Поки я не можу точно відповісти на це питання, адже ми ще не знаємо, хто буде тренером збірної. Скоріше за все нам поставлять завдання мінімум - потрапити у фінал чотирьох, а потім - вихід у Кубок виклику, щоб команда поборолася за потрапляння у Лігу націй.

Читайте також, у Вінниці пройшов перший етап чемпіонату з футзалу «Колоса».

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото: надані Олегом Плотницьким