Ірина Мельник з Луки-Мелешківської щодня тривожиться за своїх рідних

«Мамо, я вас всіх люблю» – коли прочитала це повідомлення від сина у Вайбері, все аж потерпло всередині. Зрозуміла, недобре щось там діється», - від спогадів у пані Ірини тремтить голос. Вже майже 10 років Ірина Мельник з Лука-Мелешківської громади Вінницької області тривожиться за свого 31-річного сина Олександра. А три роки тому на війну пішов і її чоловік Ігор, кадровий військовий, якому зараз 59-ть і він вже 20 років як пенсіонер. Сьогодні І-VIN.INFO розповість про жінку, яка навіть зараз, загартована війною, вважає себе звичайною українською жінкою. Хоча цих 9,5 років війни, а півтори роки повномасштабки – ще яскравіше, викристалізували силу та незламність українських жінок. Які здатні витримати усе задля Перемоги.

Пані Ірина раз по разу зітхає, каже що дуже важко витримувати це все: хвилювання за рідних, повідомлення з фронту, обстріли міст і сіл. Але найтяжче – це втрати.

«Стільки вже загинуло воїнів в нашій громаді. І гине цвіт нації, хлопці, яким жити і жити, дітей ростити, Україну розбудовувати. Але війна нікого не жаліє. Нікого, - знову зітхає жінка. – Найбільше шкода тих, хто жив за кордоном, мав там усе, а коли війна прийшла в Україні – повернулись захищати нашу рідну неньку. Рік тому ми сусіда Олександра поховали. Трохи більше 40 років, давним-давно виїхав, спочатку сам там працював, потім забрав дружину і дітей. Невимовно шкода таких патріотів. Дружина і діти залишились за кордоном, приїхали на похорон, тіло кремували, частину праху тут поховали, а частину забрали з собою. Тут його батьки і сестри живуть».

Згадує також про іншого Олександра, 58-річного, теж понад 5 років мешкав у Європі. І теж в перші дні повномасштабної війни приїхав в Україну, щоб захищати її зі зброєю в руках.

«Перед Новим роком його поранило так, що ледь видряпався. Привезли його, а все тіло в осколках – як друшляк. Якось, бідний, вичапався, а тепер – каліка. Поки не поранило, його мати не знала, де він і що з ним. Дзвонив, ніби з-за кордону, казав, що все гаразд. А сам військовий льотчик, під час АТО навіть був у льотних військах, зараз вже ні, але не знаю точно, де був. Але такий затятий, знову за фронт мову веде. Ось такі наші українські воїни, дух міцний, рветься до бою, хоч і тіло скалічене», - твердішає голос у пані Ірини.

Її рідні захисники, син та чоловік, теж неодноразово мали поранення та контузії. Тоді вдавалось побачитись довше – поки лежали у шпиталях.

«Місяць тому дитина (син – ред.) була у шпиталі. Ногу оперували і контузія була. Навушники розробило так, що дивуюсь, як голову не знесло, - переводить подих. – Напевне, молитва таку силу має, що захищає наших військових. Ми молимось щодня. Усі разом молитву читаємо 0 7.30, о 15-й та 21-й. Долучаються всі, хто може. Парафіянка з нашої церкви ПЦУ (Православна церква України – ред.) знайшла дуже сильну молитву, якраз для воїнів. А якщо треба посилити, є спеціальна молитва, теж читаємо усі разом. Спільна молитва має більшу силу. Наприкінці лютого 2022 року вся Україна молилась».

Тоді ходила легенда, що Україну врятували українські жінки – так натхненно усі молились. А хто не молився, все одно дуже сильно бажав захистити свою країну.

«Ми продовжуємо молитись за Україну, у нас є спільнота у Вайбері, туди всі і долучаються. Наша церква нам дуже допомагає. Недаремно ми стільки боролись за неї. Як згадаю, як стояли під церквою і в дощ, і в сніг, бо «московські» (представники УПЦ – ред.) нас не пускали. А з 2020-го маємо свою церкву, своїми руками її побудували та облаштували. Ми там спілкуємось, підтримуємо один одного. І усі наші з церкви волонтерять», - каже пані Ірина.

Волонтерський центр у Луці-Мелешківській створили за один день. Об’єднались навколо центру майже усі мешканці громади. Зносили все, що було: продукти, одяг, тканини і основу для захисних сіток та інше. Відправили 16 бусів на фронт.

«Ми і сітки плели, і кікімори виготовляли, і ноші та плитоноски шили. А ноші, які ви робимо, дуже хвалять на передовій. Бо їх можна скласти і з собою взяти, не важкі і багато місця не займають. Звісно, робимо їх із цупкої тканини, із шістьма ручками. Кілька разів пробували робити такі міцнющі, як з брезенту, під палиці. Але вони дуже громіздкі, тому вже такі не замовляють, - розповідає. - Зараз цим «швейним відділом» займається Михайло Гулько. В нього є окрема група людей, з якими він комунікує. Є жінки, які в клубі плетуть сітки, є такі, які шиють. Було дуже сутужно із тканиною та сіткою-основою (навіть самі плели), то нас виручили литовці. Коли збирали на машину і шукали, де дешевше її придбати, вийшли на Литву. То вони, коли женуть машину на фронт, привозять нам тканину. Було таке, що ми і прапори для хлопців шили, теж литовці нам привезли синю та жовту тканини».

Пані Ірина та літовець Рімас

Якійсь час на «нулі» просили матраци. Волонтерський центр активно шив матраци. Шукали поролон, різали старі іграшки, старі матраци та перини. Ходовими також були плащ-накидки.

«Зараз хлопці забезпечені і продуктами, і одягом. Але захисні сітки, кікімори і ноші потрібні завжди. Бо це ж розходний матеріал, одноразовий. А потребують на фронті зараз дронів, зарядних станцій, рацій, автомобілів та іншої техніки. Ми оголошуємо збори, але зараз дуже важко кошти збираються. В людей немає грошей. А ті, хто мають, раніше не збирав, і зараз не хочуть збирати. Є й такі, на жаль. Таке враження, що їх війна не торкнулась. Живуть і нічого не помічають. Добре, що їх небагато. Більшість останнє віддають. У нас є бабуся, яка отримує мінімальну пенсію, але щомісяця купує дві буханки хліба, ріже маленькими кубиками і робить сухарики. Як же ці сухарики наші хлопці на передовій люблять! Іноді такий відчай підступає, коли щось треба на фронт, а немає. І тільки й думаєш: «Де ж його взяти?», але потім якось так все закручується, що усе потрібне з’являється. Від відчаю рятує робота. Робота – тобто, волонтерство, Бо я ж на пенсії вже. день і ніч ми на Волонтерському центрі, щось готуємо, щось пакуємо, щось готуємо. Зараз вже хоч господарства майже немає, лише кролі і курки. А то тримали і корів, і свиней, не було коли в гору глянути. А зараз усі закрутками займаються, все, що на городі і в садку – в банки. Щоб потім відправляти домашнє нашим військовим. Бо продуктів вони не замовляють, забезпечені усім, але від домашніх смаколиків відмовитись не можуть», - посміхається пані Ірина.

Жінка має вдома сушарку. Тому всі овочі з городу заготовлює для сухих борщів. Квасолю варять окремо, щоб відкрити, всипати туди сухі овочі, залити кип’ятком, і все – борщ як вдома. Виготовляють вони й енергетичні батончики та іншу корисну продукцію. Слава про продукти від Волонтерського центру розійшлась далеко. І до них можуть заїхати з проханням завантажити машину навіть зовсім незнайомі волонтери.

«Звісно, ми перевіряємо, чи справжні волонтери, щоб не було, як в Італії. Якась жінка збирала-збирала на кілька машин кошти, а коли вже треба було відправляти автівки, зникла. На жаль, таке теж трапляється. Є такі, в кого немає совісті. Проте є й інші історії. Нещодавно я замовила незнайомим людям дуже потрібну річ в підрозділ сина, то вони швидше її знайшли, ніж ми гроші зібрали. Вони віддали, ми потім гроші ще дозбирували, ще й тисячу доларів самі доклали. На таких людях і тримається Україна. З такими людьми ми переможемо!», - переконана вона.

Разом з тим говорить й про моральне виснаження. Мовляв, стомились вже плакати і боятися. Але тривога за рідних людей не відступає ніколи. Пані Ірина згадує, що найпекельнішим емоційно був момент, коли син написав повідомлення: «Мамо, я вас всіх люблю». Тоді прийшло усвідомлення, що син у смертельній небезпеці. До нестями молилась і просила Бога порятунку. І наступне повідомлення заспокоїло.

Пан Ігор та Ектор Хіменес-Браво

«Я живий» – пишуть або дзвонять мої, шлють «плюсики» або смайлики. Тоді розумію, що з ними все гаразд. А коли довго немає звісток, дуже неспокійно на серці. Якось син попередив, що кілька днів не буде виходити на зв’язок. Я чекала пару днів спокійно, а потім ніби місця собі не знаходила, сну не було. Ніби відчувала погане. Потім з’ясувалось, що багато загинуло синових побратимів і його трохи зачепило, - згадує пані Ірина. – Син воює з 2014 року. І постійно – в гарячих точках. Був в донецькому аеропорту, в Маріуполі, коли той обстрілювали ще перший раз. На початку повномасштабної війни був під Олешками, виходили з оточення, багато побратимів тоді полягло. У сина дуже багато нагород, всіх навіть не загадаю. Є два «Залізних хреста» та орден «За мужність».

Чоловік Ігор теж має нагороди. Пішов на фронт у 2020-му. Сказав, що не може дивитись, як молоді хлопці воюють, коли їм треба сім’ї заводити, дітей виховувати. Зараз має проблеми зі здоров’ям, але залишається на передовій.

«Не вистачає людей. Ніхто не розраховував, що війна так затягнеться. Сина відпустили, щоб одружився, лише на 10 днів. Цього року влітку було весілля, - говорить жінка. - А чоловік показує фото свого підрозділу, і не віриться, що на ньому молоді хлопці. Він каже: «Це вони так за дві місяці постаріли, відколи на «передку». Але треба стояти. Якщо ми не будемо боротися, то вороги підійдуть ще ближче. Цього не можна допустити. Щоб всі загублені життя наших хлопців не було даремними. А для нас тут, у тилу, найголовніше – любов і терпіння».

Читайте також: В реалізації проєктів ветеранського бізнесу допомагають гранти.

Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.

Фото надані Іриною Мельник, vn.suspilne.media